Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

«А ось і чоловік повернувся».

Відчиняються вхідні двері, і до мене доносяться голоси, чоловічий і жіночий.

«Знову якусь повію в будинок притягнув».

Рома, в обнімку з якоюсь дівкою, проходить повз мене. Та це ж Емма!

– Зовсім совість втратив! Уже секретарку свою в будинок тягнеш.

– Тебе забув запитати, кого мені тягнути. І взагалі, якого хріна ти тут сидиш? Іди у свою кімнату, – грубо відповідає мені Рома і продовжує тягнути свою повію нагору.

Мені вже не боляче від того, що він мені зраджує. Усередині в мені ніби щось померло. Єдине, про що я зараз мрію, це скоріше втекти звідси і спробувати зв'язатися з дядьком.

«Гаразд, пора лягати спати, а то голова вже не працює. А завтра спробую що-небудь придумати».

Я прямую до своєї спальні. Проходячи коридором повз кімнату Роми, зупиняюся і прислухаюся, тому що звідти лунають характерні жіночі стогони і ляпаси.

«От сволота. Привести в дім свою дівку, і трахати її на очах у дружини».

Мені стає цікаво, нещодавно у них це чи він уже давно мені зраджує з нею. Хоча, яка різниця. Для мене це вже не має жодного значення.

Я лягаю в ліжко, засовую у вуха навушники і, зробивши голоснішою музику, заплющую очі. Бо ця корова стогне так, що чути на весь будинок.

Минає місяць, як я перебуваю в ув'язненні у власному будинку. Рома продовжує їздити на роботу як ні в чому не бувало, періодично привозячи своїх повій і розважаючись із ними у своїй спальні, але мені вже немає до цього жодного діла.

Мене не покидає думка про втечу, але я не знаю як це провернути. Адже за будинком цілодобово спостерігає охорона.

Одного разу Рома їде на роботу, а його охоронці сидять на дивані у вітальні та дивляться бокс на великій плазмі. Протягом місяця я поводила себе добре і не завдавала їм неприємностей, тому зараз вони розслаблені і не стежать за мною так ретельно, як раніше. Я наважуюсь на втечу і навіть розробляю план. Можливо трохи тупий, але іншого нажаль я не маю.

Я знаходжу в аптечці пігулки снодійного і беру на кухні великий шматок шинки. Розділивши її на дві частини і напхавши в кожну по жмені пігулок, я відчиняю вікно в спальні і кличу собачок. За місяць спостережень мені вдалося вирахувати, що їх усього два. Два великі добермани.

Один із них підбігає і дивиться нагору, а я тим часом кидаю йому шматок шинки. Він дуже довго нюхає її, і я вже починаю думати, що нічого з цієї затії не вийде. Але зрештою він усе ж з'їдає шинку. А де ж другий? Я довго кличу другого добермана і ось, через якийсь час, він з'являється і наслідує приклад першого, теж повністю з'їдає весь шматок. Все, тепер залишається чекати.

Не знаю, скільки часу минає, але собаки зрештою засинають.

Я беру рюкзак із речами і спускаюся сходами вниз, намагаючись не видавати зайвих звуків, і пробираюся в кухню. Відкривши двері, через які я вже намагалася одного разу втекти з цього будинку, я крокую в темряву.

Підібравшись до паркану, намагаюся залізти на нього, але в мене нічого не виходить. Тоді я вирішую ризикнути і пройти через ворота. Крокуючи в темряві, раптово я чую хрускіт гілки, і наступної секунди мені в обличчя вдаряє світло від ліхтарика. Моє серце зупиняється.

«Ось і все. Добігалася».

Я стою на місці, боячись поворухнутися, а чоловік навпроти мене мовчить.

Потім він починає рухатися в мій бік. Підійшовши ближче, опускає ліхтарик і я бачу його обличчя.

Мирон. Він стоїть і мовчки дивиться на мене, а потім бере за лікоть і веде назад у будинок. Ми заходимо всередину через двері на кухні.

Коли проходимо повз вітальню, у цей момент звідти виходить один із наглядачів.

– Ви чого тут вештаєтесь? Якісь проблеми? – він дивиться на Мирона.

– Ніяких проблем, – йде відповідь.

Я дивуюся, бо думала, що він здасть мене.

Ми піднімаємося сходами, і Мирон відводить мене в кімнату. Завівши всередину, він відпускає мою руку і зачиняє двері.

– Ти що витворяєш? Жити набридло? – він повертається до мене обличчям і грізно дивиться при цьому.

– Чому ти не здав мене? Чому промовчав? – мене дуже хвилює це питання, і взагалі напружує вся ця ситуація.

Мирон, глибоко зітхнувши, повільно підходить якомога ближче і, простягнувши руку, ніжно гладить мене по щоці великим пальцем.

– Якщо тікати, то з розумом. Я допоможу тобі. Не можу бачити, як цей виродок над тобою знущається.

Він пильно дивиться мені в обличчя, продовжуючи погладжувати мою щоку. Я поступово починаю заспокоюватися, оскільки зазнала колосального стресу лише п'ять хвилин тому.

Несподівано Мирон подається вперед і накриває мої губи своїми. Він цілує мене ніжно, не вимогливо, ледве торкаючись моїх губ, ніби боячись злякати. На мить я гублюся і просто дозволяю йому це робити. У якийсь момент навіть починаю відповідати на його поцілунок.

Але дуже скоро до мене приходить усвідомлення того, що ж я роблю. Не перериваючи поцілунку, Мирон ковзає долонею з талії донизу і починає наполегливо притискати мене до своїх стегон. Я відчуваю, наскільки сильно він збуджений, адже ознака його збудження впирається в мене, і я боюся, що зараз він вимагатиме близькості за свою допомогу.