Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 6.2

— На жаль, не знав, — м'яко посміхається Вітров, — але приємно, що наші смаки сходяться. Мені теж дуже подобається цей ресторан, долма тут просто пальчики оближеш, і я був впевнений, що не впаду в багнюку лицем, запросивши Вас сюди.

Слова потрапляють точно в ціль: мама посміхається тією самою своєю посмішкою, коли їй щиро приємний співрозмовник, а в мене, здається, тільки пара з вух від гніву не йде! Який піжон, га?!

— Ви навчаєтесь на економічному, Макаре?

— Ні, я майбутній юрист, уже закінчую магістратуру і трохи підробляю, — просто відповідає він, коли офіціант, прийнявши замовлення, віддаляється.

— Це дуже похвально.

— Я пішов батьківським шляхом, — підтримує бесіду Вітров, я в цей час розглядаю візерунок на масивному дерев'яному столі. Дуже цікаво.

— Знайомо, — мама киває і відкидається на спинку фігурного крісла, — ми лікарі. Мій батько був хірургом, а батько Грицька, мого чоловіка, педіатром. Ми з Григорієм стоматологи та наш старший син теж.

— Навіть трохи дивно, що Ви відпустили Аріну на економічний.

— Це ж її життя, — знизує плечима вона, і розмова переривається, бо офіціант якраз приносить салати та фреші нам, а Попутному долму. І я ковтаю.

А Макар розглядає мене так, наче вперше побачив. Він сидить ліворуч від мене, мама праворуч і дуже сподіваюся, вона не помітила, як я штовхнула ногою його ногу. Вітров усміхається, але погляд відводить і приймається нарешті за свою долму. Як же вона пахне, їжака тобі на пʼяточку! Але я зі спокійним виглядом жую сіно, тобто листя, яким є мій салат.

— Аріно, сьогодні в прокат вийшов «Аквамен». Не хочеш сходити на прем'єру? — звертається він до мене під зацікавлений погляд мами. Ще б пак, тут прямо серіал розвертається!

— Я б з радістю, ось тільки на сьогодні у нас заплановано багато справ, і я не хотіла б їх відкладати.

Мама киває, підтверджуючи інформацію про шалено важливі неіснуючі справи і Макару, як справжньому джентльмену, котрим цей фазан намагається здаватися, виявляється цього цілком достатньо. Він піднімає руку і просить офіціанта розрахувати нас. Треба ж, який тямущий.

— Прошу Вас, не ображайте мене, — спокійно каже мамі, коли та тягнеться до сумочки, щоб дістати гаманець. Вона, звичайно ж, як заведено для леді, не сперечається і киває. Я не мама і ніфіга не леді, але теж киваю.

З'їздили до ТЦ… Виходимо з ресторану та прощаємось. Ми з мамою йдемо до парковки, а Попутний туди, куди йому там треба.

— Приємний парубок, — ділиться, виїжджаючи з парковки.

— Мабуть, — знизую плечима, витріщаючись у вікно.

— І він тобі подобається.

— З чого ти взяла? — я надто різко скидаю голову для того, кому все одно, чим і видаю себе з тельбухами.

«Це ж Христина Туманова, Арі, вона тебе найкраще знає!» — кричу про себе і закочую очі.

— Щоразу, коли ми приходимо в «Хачапурі та Вино», ти замовляєш долму. І фільмом цим «Русалочка навпаки» усі вуха мені продзижчала.

— І тому я не пішла? Адже це нелогічно. — все ще не здаюся.

— Ага, це дуже схоже на тебе. Вередлива та нелогічна. Чоловікам від таких голови зносить. Я з твоїм батьком у шлюбі дуже давно, знаю вже, про що говорю, — підморгує мені і більше нічого не каже.

— Мамо, а я йому подобаюся? — наважуюсь спитати на під'їзді до будинку.

— Подобаєшся. Це одразу видно. Треба ж який, навіть маму не злякався. І це шостий курс, швидко дітки ростуть… — хмикає, а потім додає, — далеко піде.

Далеко - це так. Нехай йде. Попутного!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍