Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 3

А куди ми подінемося?

 

Напевно, в цьому світі все-таки було літо, хоча Ярославу багато разів намагалися пояснити, що зміни пір року тут не буває. Надто маленький світ, щось на зразок острова в коробці. Тут навіть дощі трапляються раз на кілька століть.

Світ вічного літа, з яскравим сонцем та зеленими садами.

Власне, сам світ хлопець бачив лише з вершини однієї з веж академії. У Місто його поки що не випускали, намагалися прищепити елементарні знання про життя за стінами навчального закладу.

Світ, у який не пощастило потрапити Ярославу, був маленький та компактний. Простір обмежений дивними на вигляд горами. Клапті лісу біля гір. І різнокольорові дахи будинків міста оточених садами. А в центрі академія, теж із традиційними садами та озером і якості бонуса.

Академія з погляду Ярослава, який думав, що живе у замку, виглядала дивно. Сім круглих веж різної висоти та діаметра стояли кружальцем, наче збиралися хоровод водити. Башти з'єднували різні коридори-тунелі незрозумілого призначення і будівлі з вікнами-бійницями. Хлопець так і не зорієнтувався де що, хоча переходив з вежі в вежу не менше сотні разів. Складалося враження, що архітектор, який створив цю композицію, мав намір захищати щось, що знаходилось на той момент у її центрі, а потім це цінне кудись поділося. На даний момент у середині кружечка лежало щось схоже на руду морську зірку, що трохи не дотягла променями до веж. Грандіозна скульптура, збудована невідомо ким і невідомо навіщо, без будь-якого функціонального призначення. Лише місце займає. Можливо, вона якимось чином, зміцнювала полігон, що знаходиться під нею. Але це було дуже сумнівним припущенням. Полігон був створений разом зі світом і те, що зможе зруйнувати його, зруйнує весь світ. Принаймні, саме так вважали місцеві жителі та особливо вчені маги.

Ще на території академії була місяцеподібна будівля, яка безуспішно намагалася охопити вежі рогами. Триповерхова, її крила було віддано студентам в якості гуртожитка, а в центрі, якщо вірити чуткам, зберігають щось цінне. Кілька незрозумілих будівель, чи стайні, чи сараї, чи чиїсь лабораторії, що потребували ремонту, стирчали серед дерев. Наскільки Ярослав зрозумів, у будівлях, що пристойно виглядали, сумнівні експерименти проводити не дозволяли. Або на підземному полігоні, захищеному від усіх і вся, або в будинках, які зруйнувати не шкода. Ось любителі експериментів і не дозволяли ремонтувати свої лабораторії. Щоб не вигнали після ремонту. З точки зору більшості студентів — та ще й дурниця.

Місцева їдальня теж маскувалася під таку непривабливу будову, але була більшою і не так сумно виглядала. Тільки її репутацію цей факт не врятував. Ярославу встигли розповісти, що там іноді пропадають люди, а потім з'являються м'ясні страви, що після дегустації куховарства у когось чи хвіст виріс, чи роги відвалилися, і ще купу дивних історій. Що не завадило йому кілька разів туди сходити і переконатись, що готувати місцевий шеф-кухар не вміє, страви у нього виходили ніякі. Втім, і неїстівними їх назвати не можна. А ще він з подивом дізнався, що викладачі їдять у цій їдальні з превеликим задоволенням і запідозрив, що для них кухар має особливе меню.

Але найбільше Ярослава дивували огорожі. Високі, кам'яні, вони несподівано починалися і закінчувалися. Можливо хтось намагався лабіринт збудувати, чи раніше було ще кілька будівель, які знесли через непотрібність, чи це виверт архітекторської свідомості.

Ярослав блукав академією, знайомився з людьми. Розмовляв з магами і дізнавався про себе багато дивного та несподіваного. Чекав, доки вирішать, що з ним робити далі.

І часто дивився на денне небо. Синє, безхмарне, з яскравим сонцем, хоч би чим це сонце було насправді. А ще, якщо придивитися, можна було помітити тоненькі ниточки річки та приток, що світилися на нічному небі, ховаючи фальшиві зірки.

***

— Незвичайне поєднання, — сказав магістр Табаді, сяючи добродушністю. Такий собі добрий чарівник, який готовий прийняти під своє крило сиріт, хворих, убогих та інших потерпілих.

— І все? — спитав Ярослав.

— Все. Чого ж ви чекали? Чудес не буває.

На рахунок чудес Ярослав би з ним посперечався, але дива його зараз цікавили найменше.

— Я чекав подробиць.

— Ах да. Ви ж нічого не знаєте, — співчутливо сказав Табаді.

Магістр був із дивакуватим і з деякою часткою розсіяності, тож Ярослав уже нічому не дивувався. Звик за минулий тиждень. Дівчата дарма стільки часу ховали його в кімнаті Ладане. Карати їх не стали. Через декілька причин. По-перше, всі одразу й беззастережно повірили, що у Ладане все вийшло випадково, подібні казуси траплялися з нею часто, просто вона ніколи раніше не виловлювала людей. Як пізніше з'ясувалося, більшість світів у Гілках Розуму були відкриті завдяки подібним помилкам магів усіх мастей. По-друге, нічого надприродного в Ярославі не було. Він був дзеркалом, а дзеркалам властиво відбивати та частково поглинати чужу магію. До певних меж. Те, що межі у Ярослава доволі великі, вже зокрема. Також він був вогнем, як правильно здогадалася Тамі. Напевно тому дзеркало Ярослава вийшло криве і фрагментарне, що, швидше за все, пояснювало протяжність меж та зміни в структурі плетив, що стикалися з ним.

Ах, вони змінюються саме так, як потрібно для вашої користі?

Світла посмішка і крапелька глузування у примружених очах.

Так ви ж маг. Нічого, що ненавчений, плетіння все одно вас чують. Деякі люди вміють несвідомо впливати на плетіння, але про це ми поговоримо окремо. А ось те, що ви метал вже цікаво. Метал у людях дуже велика рідкість. Дзеркало рідкість. На чотири тисячі магів ледве набереться десяток слабеньких дзеркал і двоє-троє помітних. А ось метал трапляється один на сім-вісім тисяч. Завдяки цьому дару ви бачили і дракона, і замок Літель. Нічого, я їй не скажу, мені не дуже подобаються її методи навчання. А ще вас має слухатись зброя. Тих, у кому є метал, завжди зброя слухається. Ви спробуйте вам обов'язково сподобається. І коваль із вас вийде добрий, і ювелір, і зброяр. Це самі вирішуйте, чим вам займатися. Вчити ми вас будемо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍