Читати книгу - "Няня для дочки чемпіона, Тая Смоленська"

Глава 7

В пакетах знаходжу сарафан, шорти, майку, кілька пар взуття і навіть нижню білизну. Від думки про те, що чужий чоловік вибирав для мене білизну щоки заливає рум'янець. 
 
Я поспішаю одягнутися, поки Руслан не передумав давати мені свій телефон, заспокоюю дитину, яка починає хникати і коли вона знову засинає повертаюся до вітальні. 
 
Алмазов сидить на тому ж місці, з кимось розмовляє по телефону, але помітивши мене швидко прощається і скидає виклик. 
 
Мені незатишно під його поглядом, що пропалює. Він дивиться на мої ноги, потім переводить погляд на пружні груди, що видно з-під вирізу тонкої майки. Його зіниці розширюються, стають бездонними. 
 
- Тримай, - простягає мені телефон і я швидко хапаю його і набираю номер мами, який знаю напам'ять. 
 
Розмова з мамою коротка. Під пильною увагою Руслана говорити про щось особисте не хочеться. 
 
- Можна ще подрузі зателефонувати? Я хочу у неї ще кілька питань уточнити, - несміливо запитую у нього. 
 
- Так, - киває і піднімається зі свого місця. 
 
Руслан відходить до вікна, я ж витріщаюся на його широку спину. Сідаю на диван і набираю номер подруги. 
 
Прочищаю горло, щоб мій голос звучав якомога впевненіше і безтурботно. 
 
Але подругу не провести. 

- Так що у тебе там відбувається, Віка? Ти поїхала зі Стасом, а через три дні дзвониш і питаєш як доглядати за немовлятами. 
 
- Нічого, Алін. Просто .... Ми зі Стасом розійшлися. Посварилися під час відпочинку, - важко зітхаю я і краєм ока помічаю як в мою сторону повертається Руслан. 
 
Його брова глузливо повзе  в гору. Я ж тепер намагаюся говорити ще тихіше.
 
- Що значить посварилися? Боже, у вас же все так добре було, Віка. Я так раділа що ти нарешті гідного хлопця зустріла! - викрикує подруга, а мені заплакати хочеться. Тому що вона навіть не уявляє наскільки сильне у мене розчарування в чоловіках. 
 
- Ось так - посварилися. Він виявився ... він виявився звичайним розпещеним батьковим синочком. Тому давай більше  не повертатися до цієї теми, - прошу я. 
 
Звичайно ж по поверненню додому я розповім їй всі подробиці своєї поїздки, мені просто необхідно комусь виговоритися. Але не зараз, коли Алмазов, немов шуліка, нависає наді мною, контролюючи кожне моє слово. 
 
- А чому ти додому не летиш? Ти вчора так і не пояснила нічого. 
 
- Я ... Ем-м-м, - не знаю що можна говорити, а що ні. Кошуся на Руслана, - я знайшла невеликий підробіток. Випадково. Тут сім'я відпочиває одна, ми в готелі познайомилися. Їх няня злягла з грипом, тому вони запропонували мені затриматися на кілька днів і допомогти з дитиною, - брешу я, при цьому помічаю як невдоволено блиснули очі Руслана. 
 
- Тоді це відмінно, - в голосі подруги прослизає сумнів. Здається, вона не повірила мені. - З тобою все добре, Вік?

- Так, за це не хвилюйся. Думаю до кінця цього тижня вже повернуся додому, - намагаюся переконати її. 
 
Ми обмінюємося ще кількома словами, а потім із сусідньої кімнати чується гучний плач Кіри і я поспішаю попрощатися з подругою. 

Маленьку заспокоїти вдається дуже швидко. Вона така славна. Але у мене складається відчуття, що Руслан до неї абсолютно байдужий. Принаймні за день що я перебуваю тут, я ні разу не бачила з його боку прояви батьківської любові. Або ж він просто сам по собі черствий сухар. 
 
- Брешеш ти досить переконливо, навіть я купився б, - гмикає він, коли я виходжу в вітальню з Кірою на руках, щоб розвести дитячу суміш. 
 
Взагалі апартаменти неймовірно великі і шикарні. Наша з мамою двушка в разів п'ять менша цього номера. І доба тут коштує, напевно, як середньостатистична зарплата за місяць. 
 
 - А що мені залишалося робити? Плакати в трубку, викликаючи занепокоєння у рідних? - його слова зачіпають мене. Зрештою це саме він винен у тому, що мені доводиться брехати. 
 
Алмазов ніяк не коментує мої слова. 
 
- Можете потримати її, поки я розведу суміш? - підходжу до нього і протягаю дитину. 
 
- Я? Ем-м, - вираз обличчя Руслана в мить стає розгубленим. Він дивиться на дівчинку з подивом, немов уявленні не має що з нею робити. 
 
Хоча, здається це так і є. 
 
- Це точно ваша дочка? Я починаю сумніватися. Раптом я беру участь у чомусь незаконному? - напружуюся я, спостерігаючи за тим, як він намагається взяти на руки Кіру. 
 
- Ти занадто багато говориш, - невдоволено каже він.

Я пирхаю і відходжу до кухонного гарнітуру. Вмикаю чайник, все ще перебуваючи спиною до Руслана. 
 
- Можеш до мене на «ти» звертатися. У нас різниця у віці всього десять років десь, - доноситься до мене його грубий голос. 

 - Добре, - тисну плечима і відсипю в пляшечку потрібну кількість суміші. 
 
Руслан спостерігає за тим як я годую його дочку. У якийсь момент я помічаю як його погляд змінюється, в ньому прослизає ніжність і захоплення.                                                      
 
- Ви ... тобто ти, - запинаюся я, - вже знайшов постійну няню? - питаю, щоб хоч якось розбити цю незручну тишу.                       
 
- Поки що ні, - хитає він головою і напружується.           
 
- А ви надовго в країні? - піднімаю на нього погляд, не помічаючи що знову перейшла на «ви» від чого Руслан скривився.                                    
 
- На тижнів зо два. У мене ще три бої.         
 
- Так ти не жартував коли говорив що боксер?             
 
- Хіба я схожий на жартівника? - він посміхається, оголюючи ряд білосніжних зубів. Вперше бачу його посмішку. І вона мені подобається. Від усвідомлення цього зніяковіло відводжу погляд в бік. - А ти коли повинна була повернутися в Україну?                  
 
- Післязавтра.                       
 
- Твоє агентство не буде шукати тебе? У тебе немає замовлень на наступний тиждень? - запитує він, я ж хмурюся не розуміючи про що він. 
 
- Агентство? Не зовсім розумію про що ти говориш, - дивлюся на нього з подивом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍