Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 8

І спробувала з Ароном. Він був добрий, уважний і турботливий. Поговорити, правда, з ним було абсолютно нема про що, зате в єдиноборствах хлопцеві не було рівних. Він навчив мене азам самозахисту, що стали в нагоді в подальшому. Ось тільки окрім подяки, симпатії і банального бажання, що не йде ні в яке порівняння з тим, що відчувала до Артема, я не відчувала нічого.

Його поцілунки були просто тисненням на губи, одного разу трапившийся секс - набором механічних рухів. І те, і інше залишало гіркий після смак, який я безуспішно намагалася ігнорувати.

Все так тягнулося якийсь час, а потім я пішла. Арон відреагував на диво спокійно. Сказав тільки, що я завжди була ніби десь далеко і подякував за чесність. Не такий вже він і дурний, як виявилось. І дійсно хороший. Адже продовжив доглядати за мною і не сказав жодного поганого слова.

Тоді вже знову було в розпалі навчання. Я ледве трималася на ногах від утоми. Плутала замовлення, почала отримувати зауваження від адміністраторів. В принципі, відкладених грошей майже вистачало щоб повернути батькам мною ж обумовлений борг. Тому можна було підшукати місце з графіком легше. Ось тільки і зарплатня там була б інша, та й загалом так вчинити означало здатися. А цього я дозволити собі не могла.

Незабаром я познайомилася з Дереком. Якщо звичайно можна так назвати картинне падіння в його руки. Їла я мало, працювала багато і організм одного разу дав збій. Я знепритомніла в коридорі університету, а він виявився поруч. Відніс в медпункт, дочекався поки отямлюся. До сих пір пам'ятаю, як відкривши очі подумала, що поруч Артем. Вони з Дереком і правда трохи схожі. Кольором волосся - у Дерека лише на пару тонів світліше, формою обличчя, світлими очима.

Даний факт мав би відвернути мене від Дерека, а замість цього привернув. Не фізично, а так ніби вперше за півтора року я відчула, що не зовсім чужа тут. У цьому місті, в цьому світі. Але я відразу ж позначила межі - ні на що окрім дружби хлопцеві розраховувати не варто. Він розсміявся у відповідь і заявив, що і не збирався. Адже він давно в стосунках і взагалі, фарбовані шатенки його не приваблюють. Збентежений вираз мого обличчя розсмішив його ще більше. А я розслабилася.

Навіть смішно, мріючи раніше про перебування об'єктом чоловічої уваги, тепер я ледь несла тягар власної краси, що несподівано впав на плечі.

Робота зобов'язувала навчитися робити гарний макіяж, а постійне перебування серед стильних і яскравих завсідників клубу укупі з більшою кількістю грошей в кишені викликало бажання оновити гардероб.

Я не витрачала багато, але все-таки виглядала тепер інакше. Краще. Набагато. Але найголовніші зміни поволі відбувалися всередині. Впевненість, вміння триматися, спілкуватися, відстоювати себе за необхідності - всі ці якості шляхом титанічних моральних зусиль поступово з`являлися в мені. І тепер мене не просто помічали. Тепер чоловіки не зводили з мене очей. І це допомогло знайти вихід з «запари».

Адже одна зміна гоу-гоу танцівниці оплачувалась так само, як три зміни офіціанта. З дівчатами я спілкувалася і всі вони стверджували, що крім танців нічого робити не доводиться. Якщо тільки сама не захочеш. Я не хотіла.

Взявши у них пару уроків, я одягла ліфчик з пушапом під короткий топ і відправилася демонструвати навички босам. Ті їх оцінили і вже наступного вечора я дивилася на конвульсивно здригаючийся натовп з майже недосяжною висоти помосту поруч з ді-джеєм. І з тих пір я проводила в ліжку три ночі замість однієї.

Відправила батькам гроші. Вислухала, що не варто цього робити і збрехала про специфіку роботи. А на Новий рік купила тур, і ми всією сім'єю поїхали на море. Тиждень пролетів швидко, а розлучатися було боляче, але я впоралася. Як же інакше ...

Відразу після повернення переїхала з гуртожитку з його вельми специфічним побутом і сусідками, з якими так і не змогла подружитися. Дерек з'являвся в полі зору все частіше. Ніяких знаків уваги або залицянь, просто приємне і цікаве спілкування з розумним і різнобічно розвиненим харизматичним хлопцем.

Він був старший на два роки, а вчився на моєму факультеті. І теж на стипендії, хоч його досить заможний батько міг би оплатити йому і навчання, і диплом. Але Войтех і не думав дозволяти синові вести «мажорний» спосіб життя. Тому юнак так само як і я працював з повноліття. Не офіціантом, звичайно. А молодшим помічником юриста в компанії батька двадцять годин на тиждень, що означало подвійні складнощі, адже спуску йому не давали. У цьому я змогла переконатися вже в кінці наступного літа.

У момент, коли знову закінчилося моє везіння. Причому до смішного банально - важлива шишка захотіла, щоб його холодне ліжко або скоріше холодне шкіряне сидіння віп-кімнати клубу зігріла саме я. А звична відмова від подібних «вигідних» пропозицій стала путівкою «на волю».

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍