Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Мені захотілося розсміятися. Невже Орест зараз говорить серйозно? Хіба не він ще вчора привселюдно назвав своєю нареченою іншу? Тут не важко зрозуміти, хто насправді відмовився від нашого кохання. Правда очевидна, як білий день.

- Нам більше немає про що говорити. Я почула достатньо, – розвернулася, ледве стримуючи сльози, та швидко пішла до стежки, котра нещодавно мене сюди привела. Не так я уявляла собі нашу розмову. Шкода витраченого часу.

І себе теж шкода.

- Постій! Ми ще не договорили! – Орест перегородив дорогу, схопивши мене за плечі.

- Пусти! Ти робиш мені боляче! – спробувала відштовхнути хлопця, але не вийшло.

- Пробач! Пробач, я не можу тебе відпустити. Не хочу. Ось тут болить, – Орест вдарив себе кулаком по грудях у районі серця.

- Дивно: я думала, в тебе там глибока порожнеча, – награно здивувалася. - Ти вже зробив свій вибір. Посада батька виявилася вигіднішою за мене.

- Мій вибір не заважає нам бути разом. Так, Килина стане моєю дружиною, але ж серце належить тобі. Нехай потай, проте ми можемо бути разом...

- Пропонуєш стати твоєю коханкою? – жахнулася.

- Іншого виходу в нас немає, – серйозно кивнув хлопець, схоже, направду гадаючи, що я на подібне погоджусь.

- Ти огидний мені! Тепер я бачу твою справжню натуру. Реальність, як виявилося, розчаровує.

Я знову спробувала вирватись із міцного захвату, але спроба вийшла невдалою.

- Що ж, пропоную не тільки побачити, а й відчути, – недобре всміхнувся колишній, раптом поваливши мене на землю.

- Що… Що ти, в біса, коїш? – почала відповзати якомога далі, нутром передчуваючи нехороше.

- Ти однаково належатимеш мені. Так було, є і буде завжди, – прогарчав парубок і, позбувшись сорочки, накинувся на мене, наче голодний звір на жертву.

Його руки нахабно повзали по всьому моєму тілу, хижо рвали сукню, обпікали дотиком груди, при цьому боляче їх стискуючи, поки ненависні губи цілували все, до чого тільки могли дістати. Раніше я романтично мріяла про нашу першу близькість, не раз уявляла, як увінчую голову квітами і ховаю себе під білою повітряною сорочкою; жадала втонути в погляді, сповненому найвідданішої пристрасті… Та тепер щосили відбивалася, бажаючи в цей момент провалитися крізь землю.

Я пробувала кусати, штовхати, бити, кликати когось на допомогу, проте сили були нерівні, а галявина знаходилася надто далеко від поселення. Орест завбачливо обрав украй усамітнене місце – ідеальне для скоєння чогось брудного й жахливого.

У мені все розривалося від злоби, я тонула у в’язкому почутті відрази й молила духів позбавити мене свідомості. Щоб не бачити цього, не чути, не відчувати, не знати, що станеться далі. В мені ревів океан ненависті, а нутро хололо від розуміння прийдешнього сорому й болю. Благання переросли в найщиріші прокльони. Цей момент, цей вечір начисто стерли всі ті колишні щасливі моменти, якими ще вранці я так переймалася. Не залишилося нічого, окрім палкої люті й глибокого презирства.

Раптом зовсім близько хтось люто загарчав, а вже секунду потому Ореста просто знесло з мене чимось важким, відкинувши на кілька метрів убік. Поруч опинився величезний, темніший ночі вовк з яскраво жовтими, майже вогняними очима. Крізь його гострезні ікла на землю густо лилася слина, а від могутніх лап у землі залишалися глибокі рвані сліди. Низькі звуки, що долинали з його утроби, навіювали відчуття глибоко страху, вводили в стан мовчазного шоку. Втім, поки що, тварина не робила жодних рухів, завмерши між мною і хлопцем грізною фігурою.

Син старости мілко затремтів й обережно звівся на ноги. Сорочка на його грудях звисала рваними шматками та стрімко набувала багрового відтінку. Кинувши на мене сконфужений погляд, він узявся помалу відступати. Щойно вовк відвернув свою голову у мій бік, парубок зірвався з місця і вже за мить зник у темноті лісу. Ми зі звіром зосталися сам на сам. Наші погляди схрестилися, і я нервово проковтнула важкий клубок. Смерть ще ніколи не була так близько, як тепер. І я відчула це сьогодні двічі.

Полилися гіркі мовчазні сльози. Серце забилося швидко-швидко. Ще більший страх заполонив собою груди й очі, котрі вже не могли бачити ясно. Я почувалася розбитою, пригніченою й чітко усвідомлювала, що, мабуть, доживаю останні хвилини свого життя. Життя, яке ніколи не було безтурботним й зі смішною регулярністю підкидало мені проблем. До цього дня я все терпіла, все долала. Та тепер ситуація здавалася безвихідною.

Заплющила очі й без жодних надій тихо мовила:

- Зроби це швидко й безболісно.

Сподівань на те, що звір мене зрозуміє, не було. Адже ж це тварина. Хижак. Утім в цей момент я сама себе не тямила від страху. Хотілося вірити в таку безглуздість, як милосердя у серці вовка. Сміх і годі! Тварини не вміють і не слухають нічого, крім своїх інстинктів. Я знала це, та все одно сподівалася.

Одначе, довгий час нічого не відбувалося. Абсолютно. Лиш вітри обдували з усіх сторін, вганяючи в холод. Несміливо розплющила очі. Звіра ніде не було. Він просто зник, зоставивши по собі лиш великі глибокі сліди на землі та приплив шаленого полегшення, слідом за яким мене здолала нечувана слабкість.

Рвано зітхнувши, безсило припала до прохолодної твердої землі й на мить пошкодувала, що вовк мене помилував. Іти додому не було ні сил, ні бажання, ба більше починало нудити від однієї тільки думки про те, що там знову побачу Ореста – цього триклятого гада, хай пожере його нечистий!
Після всього, що сьогодні сталося, я почувалася розгубленою й розбитою. Останні два дні вкінець знищили моє життя, спалили всі надії та мрії. Важко збагнути, як багато сподівань я покладала на чоловіка, який так підло й ницо зрадив мене. Ще важче – усвідомити свою наївну сліпоту: і як я тільки могла покохати ТАКОГО засранця? Почуваюся бридотно. Навіть не уявляю, як тепер бути.

Думки з кожною секундою текли все лінивіше й лінивіше, а простір перед очима невблаганно звужувався і тьмянів. Сама не збагнула, як заснула. Одна посеред лісу на холодній зім’ятій траві я вже не боялася нічого. Ні вовків, ні Ореста, ні бурі, ні навіть нічного холоду, що вже точно забезпечив би мені вічний спокій.