Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

З першими двома пунктами я точно можу впоратися.

Коли я прямую до воріт, до мене вискакує чоловік із будиночка охорони. Швидким кроком наближається, ніби боїться, що я будь-якої миті зірвусь на біг, і шукай вітра в полі.

— Еліно Веніамінівно, — зупиняється переді мною, закриваючи собою хвіртку. — Вибачте, але пан Алієв просив не відпускати вас без супроводу.

— Чудово. І де мій супровід?

— Для початку мені потрібно…

— Зателефонувати моєму чоловікові? Уперед. Але я хочу піти погуляти, і я піду. Наздоганяйте, коли отримаєте дозвіл від Даміра.

Охоронець явно губиться від мого натиску, не знає, як правильно вчинити. Я розумію, що всім дісталося через мою втечу. Коли я просто вийшла з дому на прогулянку, прихопивши лише портфель, а за кілька годин опинилася в Англії.

Але не моя провина, що мені довелося тікати. Дамір сам створив такі умови, щоб мені захотілося піти від нього. І я не буду сидіти в будинку чи десь ще, де йому заманеться. Я вільна людина, сама вирішую, що робити. І нехай чоловік не намагається маніпулювати мною з допомогою навчання та грошей. У будь-якому випадку нас чекає розлучення.

Я більше не підкорятимуся Алієву.

— Не варто мене торкатися, — випалюю крізь стиснуті зуби, коли охоронець намагається зупинити мене, схопивши за руку. Скидаю чужу долоню, тягнуся до ручки хвіртки. — Я хочу піти.

— Еліно Веніамінівно…

— Все гаразд, я піду з нею.

Поруч із нами зупиняється Віктор, киваючи охоронцю. Той відступає вбік, більше не намагаючись мене затримати. Напевно, побіжить доповідати Даміру, але це мене не хвилює.

Повільним кроком я чимчикую в бік парку. Точніше, це частинка лісу, яку облагородили для прогулянок. Встановили лавки, кілька вуличних ліхтарів. Я гуляла тут декілька разів, поки мешкала із чоловіком.

Встигаю лише дійти до перших дерев, коли мій телефон починає дзвонити. Закочую очі, навіть не сумніваючись, хто потребує моєї уваги. Але серце все одно збивається з ритму, коли бачу ім’я Алієва.

Отже, мій номер у нього є. Просто Дамір жодного разу за ці місяці не захотів його набрати. А зараз я не хочу відповідати. Вимикаю звук, ховаючи телефон назад у сумку. За кілька хвилин рингтон лунає у Віктора.

— У мене болить голова, я не можу зараз розмовляти, — звертаюсь до чоловіка. — Перекажіть це Алієву, будь ласка.

— Як накажете, Еліно Веніамінівно.

Решта прогулянки минає без проблем. У лісі мені стає легше, свіже повітря служить найкращими ліками. Сідаю на лавку, прикриваю очі. Поступово сутеніє, але я не рухаюся.

Мені треба визначитися, як жити далі. У мене залишився лише цей семестр до закінчення коледжу, його вже проплачено. А далі… Я збиралася вступати до університету з Ліги Плюща, але цього року не пройшла відбір. Потрапила в лист очікування, але надто далеко, щоб сподіватися на диво.

Потрібно якось залишитися в Англії. У мене є нескладна віддалена робота, але там не така велика зарплатня, аби спокійно забезпечити дитину та орендувати окрему квартиру. Я думала, що встигну щось вигадати, назбирати з того, що мені надсилав батько.

Але тепер…

— Голова ще болить? — я сіпаюся від чоловічого голосу, різко обертаюся. — Чи біль поширюється лише на розмови зі мною?

За моєю спиною стоїть Дамір.

І, судячи з його важкого погляду, залишати мене наодинці він не планує.