Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"

теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:

— Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.

На що він їй:

— Ти моя керівниця, моя порадниця, моя повелителька і наставниця! Навіщо мені наказуєш просторікувати там, де ти сама присутня?

Вона йому на це:

— Людська мова швидше досягає вух смертного, і він її приймає спокійніше. А що я особисто стежитиму за вашою розмовою, то сказане тобою ніби з моїх власних вуст походитиме.

— Скоряюсь, — мовив він, — зі щирої любові до недужого і шануючи твоє веління.

І тієї ж миті звернувши на мене співчутливий погляд і по-батьківськи обійнявши, він повів мене за Істиною, що передувала нам, у найзатишніший куточок, де ми всі втрьох влаштувались. Відтак Істина мовчки дослухалась, залишаючись єдиним суддею нашої бесіди, яка затягнулась на цілих три дні. І хоча говорилось чимало на осуд звичаїв нашої доби та гріхів, загальних для всіх смертних, — тобто закиди робились не так мені особисто, як марнотному родові людському, — у моїй пам’яті глибше закарбувалось те, що зачіпало мене особисто. А згодом, щоб щиросерда бесіда не стерлася з пам’яті, я відтворив її на письмі, і з того виникла дана книжка. Не примножити нею число своїх творів і тим зажити більшої слави прагнув я (вищу мету плекає мій розум), а знову й знову перечитуючи, відчувати ту саму насолоду, яку дарувала розмова.

Тож ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею, і таємницею ти є; і в години піднесених роздумів нишком нагадаєш мені все те, що ти запам’ятаєш з довіреного тобі під секретом. А щоб, за порадою Туллія, не «розбивати мову частими «я сказав» та «сказав він», а надати їй вигляду бесіди між «співрозмовниками», я розділив думки мого славного співрозмовника та свої не займенниками, а нашими іменами. У свого улюбленого Цицерона я й запозичив цей прийом, а той, своєю чергою, перебрав його у Платона. Отже, щоб не відволікатись більше, ось якими словами він перший заговорив до мене.

Починається Бесіда перша

А в г у с т и н

Що скажеш, горопахо? Про що мрієш? На що чекаєш? на забуття прикрощів своїх? Чи забув, що ти смертним народився?

Ф р а н ч е с к о

Звісно ж, не забув — на кожну згадку про те душа моя жахається.

А в г у с т и н

Якби ж то ти справді так пам’ятав, як кажеш, і дбав про себе, то й мені менше було б клопоту, бо — чиста правда — немає дієвішого способу зневажити спокуси цього життя і зберегти душу в спокої серед численних мирських бур, ніж зосередити свідомість на власних прикрощах і роздумах про смерть — але не поверхових, а таких, що проникали б до мозку кісток. Я надто побоююся, що в цій справі, як уже спостерігав я у багатьох, ти сам себе дуриш.

Ф р а н ч е с к о

Яким чином? Я не дуже розумію твої слова.

А в г у с т и н

Бо з усіх ваших звичок, о смертні, жодна не викликає у мене такого здивування і такого жаху, як те, що ви навмисне потураєте своїм нещастям, вдаючи, ніби не бачите небезпеки, що тяжіє над вами, і женете від себе будь-яке нагадування про неї.

Ф р а н ч е с к о

В чому ж це полягає?

А в г у с т и н

Чи уявляєш ти когось настільки безрозсудного, хто, вражений прикрою недугою, не прагнув би зцілення?

Ф р а н ч е с к о

Я нікого не вважаю настільки безрозсудним.

А в г у с т и н

Гаразд. А чи уявляєш ти когось настільки млявого духом, хто, маючи пристрасне бажання, всіма силами не домагався б його здійснення?

Ф р а н ч е с к о

Ні, таких не знаю.

А в г у с т и н

Коли ми дійшли згоди щодо цих двох тверджень, маєш зі мною також погодитися щодо третього.

Ф р а н ч е с к о

А яке ж третє?

А в г у с т и н

Той, хто, через глибокі зосереджені роздуми, усвідомивши себе нещасним, прагне звільнитись від нещастя, а маючи таке прагнення, докладає сил до його здійснення і таким чином домагається свого. Зрозуміло, що як третій крок залежить від того, чи зроблено другий, так само другий може бути зроблений тільки після першого; а отже, саме в отому першому корінь людського спасіння. Натомість ви безрозсудні — і ти, серед усіх, найбільш винахідливий у заподіянні власної загибелі, — ви намагаєтеся вирвати зі свого серця рятівний цей корінь усіма гачками земних спокус, що, як я сказав, і дивує, і жахає мене. Тому дістаєте справедливу кару: і корінь спасіння втрачаєте, і решту, що з нього проростає.

Ф р а н ч е с к о

Я відчуваю, твоє багатослівне напучення триватиме. Тож, коли твоя ласка, відкладімо його на інший час і зупинімось детальніше на вже сказаному, щоб я зміг уважніше простежити подальший виклад.

А в г у с т и н

Мушу зважати на неповороткість твого розуму; зупиняй мене щоразу, коли знадобиться.

Ф р а н ч е с к о

Я не вловлюю послідовності твоїх міркувань.

А в г у с т и н

Що в них туманного, і в чому зараз твій сумнів?

Ф р а н ч е с к о

Чимало є такого, що ми пристрасно бажаємо і на досягнення чого кладемо чимало зусиль, та, попри все своє завзяття, не домагаємось бажаного, і навіть не наближаємось до нього.

А в г у с т и н

В інших випадках так трапляється, не заперечую, але не в тому, про який нині йдеться.

Ф р а н ч е с к о

Чому?

А в г у с т и н

Тому що, коли людина бажає звільнитись від мізерності своєї і прагне до цього всіма силами, такі її прагнення не виявляться марними.

Ф р а н ч е с к о

Що я чую, отче! Небагато знайдеться людей, які не відчували б, як багато їм усього