Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 8

День обіцяв бути чудовим. Команда в мене виявилася просто супер. Всі віддані своїй роботі й прекрасні фахівці. Та й я не промах. Але була одна проблемка, що заважала насолоджуватися новою робою – рудоволоса керівниця з навдивовижу завищеними амбіціями.

– Перероби соціальний проект, – кинула мені папку з головними ідеями Аліна Вікторівна, йдучи до кабінету Бориса Віталійовича.

– Чому? Що не так в цій концепції? Ми ж по максимуму використаємо й локацію, й увагу людей привернемо, а саме поняття подано настільки незвично, що…– аж підхопилася зі свого зручненького офісного стільця, пояснюючи деталі.

– Це вирішила не я, а Борис Віталійович. Всі претензії до нього, – одним помахом руки обірвала вона всю мою промову.

– Ну добре, тоді ходімо разом, – якщо він не розуміє плюсів такої подачі, то розкладу йому все по поличках.

– Ще чого! Ти ж тільки прийшла в компанію. Як ти смієш висувати свої вимоги? – Аліна Вікторівна зміряла мене обурливим поглядом темно-зелених очей.

– Хіба не ви якось говорили, що, цитую: «Кожна думка важлива й при роботі ми не звертаємо уваги на статуси. Це лише думка одних, навіяна іншим»? – не дарма вчора ввечері переглянула кілька статей про керівницю. Дивно, але про Бориса Віталійовича складно було розкопати хоча б щось.

– Ходімо вже, але помовчи цих кілька метрів, будь ласка. Й так вже голова розколюється, а тут ще ти мені під боком, – яка ж вона вся така бідна й нещасна…

– Можу приготувати один чай – мені дуже допомагає, – ну хто я така, щоб не запропонувати.

Аліна Вікторівна на мене знову так поглянула, що вирішила все ж помовчати. Але мій улюблений малиновий чай зміг би зробити дива. Вона сама винна, що відмовилася від найкращих ліків світу цього. Зла, колюча, думає лишень про себе й свою дорогоцінну роботу. Як тільки можна бути такою постійно? Що в ній взагалі знайшов Влад? Чи може кілька років тому, коли вони зустрілися вперше,  Аліна не була такою? Може щось докорінно змінило її? Якась подія, що вплинула на неї не стільки фізично, як емоційно. Та…байдуже.

– Аліно, щось хотіла? – це був надто знайомий баритон ще й аромат парфумів підозріло нагадував той, який був у вчорашнього незнайомця.

– Артуре чи може все-таки, Борисе Віталійовичу, що не так з соціальним проектом? Мені б принаймні хотілося знати, що варто змінити чи переробити його взагалі. Або це щось на зразок уроку для початківця? Бо я в цій сфері вже давно й знаю свою справу, – виглянула я з-за спини керівниці, показуючись на очі знайомому незнайомцеві.

Ну справді, хто б сумнівався, що тоді волею випадку зустрілася кілька разів саме з власником компанії. Мені ж так бо щастить, якщо мова стосується випадкових зустрічей. Добре, що хоч про роботу практично нічого не встигла сказати. А то наговорити могла усілякого. Та й про себе також могла щось провокативне розповісти. Поки він лише знає, що Ксенія Борсук – це та ще ненажера. Недарма в мене таке прізвище. Ми з цими тваринками схожі – беремо й їмо все підряд і нам ніколи цього не досить.

– Ксеню….я…– протягнув Артур, поки керівниця переводила погляд то на мене, то на нього.

– Звідки ви одне одного знаєте? – здивувалася Аліна, хитро прищурившись.

– Давайте краще по порядку. Аліно, що в тебе? – припинив потік запитань, Артур, дивлячись на рудоволосу красуню. А в його очах було якесь дивне…добро, немов він хотів її захистити. Я чітко бачила, що якісь почуття, хоч і на крапелиночку, проте все ж палахкотять у його серденьку. Цікаво, це просто дружба чи щось значно сильніше? Бо не дивно, що вони вже були практично згаслими. Я б Аліну біля себе понад рік явно не витримала.

– Просто хотіла занести дві концепції, які вчора розробила Ксеня. Клієнту дуже сподобалася пропозиція з шахматними фігурами, але йому чогось не вистачає. В тебе завжди є якісь гарні ідеї. Може знову щось спаде на думку, – Аліна подала Артуру кілька папок, відкриваючи їх і одразу показуючи, про що йде мова.

– Добре, я подивлюся, – посміхнувся Артур, торкаючись Аліниної руки та проводжаючи до виходу. – Ксеню, в мене небагато часу, а зараз якраз обідня перерва. Зачекай тут трішки.

Артур вийшов з кабінету, а я просто сиділа й навіть не знала, що подумати. Не міг же він зараз піти пообідати. Бо я його не збиралася чекати тридцять, а то й більше хвилин. І навіть такий чудовий кабінет не змінив би цієї позиції. Якось тут було надто пусто, надто стильно, надто сучасно. А ключове слово надто. У своєму кабінеті мені завжди хотілося більшої одомашненості, а не банальної пустки. Бо цей кабінет то величезний, але в ньому лише найнеобхідніше. Хотілося б порозглядати навіть ті ж фотографії чи в крайньому випадку дипломи, але немає чого.

– Пригощайся, – заскочив Артур до кабінету та поставив на столик дві ще тепленькі тарілки. – Тепер можеш починати ставити свої запитання.

– Аліна Вікторівна не буде їсти? – ні тобі запитати про роботу чи чому він взагалі приховував своє ім’я. Аж захотілося ляснути себе по лобі від своєї ж тупості.

– Вона з детоксів не злізає. Тож я навіть припинив пропонувати, –відмахнувся Артур. – А хіба тебе більше не цікавить робота?

– Можливо. То що там з нею? Чому моя концепція не підходить? Клієнти відхилили? – вирішила таки відкласти більш особисті питання на потім, хоч як би мене не цікавило питання з ім’ям.

– Зовсім ні. Ми вже збиралися презентувати, коли подзвонили й скасували наше бронювання на місце зйомок. Просто з’явилася якась більша компанія, яка працюватиме з тією локацією не тиждень, а практично цілий рік. А нам це не по кишені. В принципі, можна підібрати й схоже місце, але це вже буде не те, – він говорив, а я ще ніколи так запекло не жувала. От що називається лінь було порізати шматочок м’яса, тепер виглядаю паскудно й непрофесійно. Хоча про що йде мова – мій бос водночас і персональний кухар, і офіціант, а мені просто залишалося насолоджуватися смаковитими стравами.

– Розумію. Тоді може я одразу підшукаю локацію і почну робити концепт? – запропонувала, заледве пережувавши в міру прожарене та вкрай смачне м’ясо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍