Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"

Рік потому

— Душа моя, — Тарас тримає на руках наших синів-близнюків і щасливо посміхається, — Здається, дітки зголодніли.

— Ох, я ж нічого не встигаю, — ми чекаємо на гостей, які з’являться з хвилини на хвилину, а в мене лише наполовину все готово.

— Ну, тут я тебе замінити не можу. Не маю чим погодувати, — переводить погляд з одного сина на іншого, а ті кривлять свої маленькі ротики і шукають щось тепле і поживне, — А от на кухні — можу. Ти їх погодуй, а я сам приготування закінчу.

Беру дітей і прямую до кімнати, щоб їх погодувати. Вони ще зовсім малесенькі, по півтора місяці всього від народження. Поїдять і сплять собі спокійно, все встигаю вдома переробити. Та й Тарас дуже допомагає з дітьми: і помити, і підгузок змінити, і поколихати вміє. А одного разу я підслухала, як він своїм низьким чоловічим голосом співає колискову. Це так мило було, що я ледве не заплакала.

Я навіть не здогадувалася, що можу бути такою щасливою. Хоча дуже навіть легко відчувати себе важливою, особливою і коханою поруч з таким чоловіком, як Тарас. Він не ділить роботу на чоловічу і жіночу, хоча і не дозволяє мені брати важкого в руки.

Якби я знала, як подякувати долі за ту випадкову зустріч біля супермаркету рік тому, я б обов’язково це зробила. А так дякую щодня своєму коханому за його любов і турботу, ніжність і ласку. І йому намагаюся відплатити тим самим.

Вклавши дітей спати після годування, виходжу до зали, де Тарас вже закінчує з приготуваннями. В каміні, який він власноруч збудував ще восени, потріскує вогонь. Ошатно вбрана ялинка виблискує своїми вогниками. А тут вже й тітка Галина несе свої варенички.

Наступними до гостини заходять мої батьки. Теж купу смаколиків привезли з собою з села. Ледве дві картаті сумки волочать. Чого там тільки немає: і варення малинове, і сливове, і полуничне, і огірочки мариновані, і грибочки. Аж очі розбігаються.

— Проходьте хутчіш, — підганяю всіх пошепки.

— А коли можна буде онучків подивитись? — мама з батьком приїжджали лиш на виписку з пологового і вже півтора місяці не бачили малюків, скучили.

— Вони саме заснули, мамо. — допомагаю зняти верхній одяг і відношу його в іншу кімнату, де за старою доброю традицією, складаю його на диван.

Ніби всі на місці, окрім Тарасової рідні, яка трохи запізнюється.

— А правду Микита казав, що у вас двоє діток буде, — жартома зауважує тітка Галина, — Тільки забув сказати, що двоє одразу.

— Так то ж він по сніговиках гадав, — сміється Тарас, — Але ж вгадав.

Я підходжу до вікна, почувши якесь вовтузіння в дворі. Відтуляю фіранку і визираю на подвір’я.

— Тарасе! — від побаченого аж подих перехопило, — Хутчіш біжи на двір. Микита знову сніговика ліпить!

Всі регочуть, а мені не смішно. Якщо він знову нам дитину подарує? Я ще не готова, від цих пологів ще не повністю оговталася. Та й підозрюю, що не так легко з двома дітьми одночасно поратись. А якщо їх троє буде?

Поки всі сміялися, Микита встигає зліпити сніговичка і заходить з ним до хати.

— Міє, я вам ще дитинку зліпив. Неси хутчіш до морозилки, щоб не розтанув. — Посміхається на всі своїх двадцять молочних зубів вже першокласник Микита.

— Ну, гаразад. Троє — так троє. — приречено зітхаю і несу сніговика до морозилки.

— Ти йому так і не сказав, звідки беруться діти? — підморгує Тарас своєму братові, потискаючи руку.

— Ні. — брат пирскає сміхом, — От якщо у вас до наступного Різдва знову дитина від сніговика народиться, тоді точно вже розповім. 

Забігаючи далеко наперед скажу, що Микита дізнається про те, звідки беруться діти вже наступного Різдва. Від мене.

Кінець