Читати книгу - "Виходь за мене, милий, Міа Натан"

Глава 3.

Максим.

Я вже й забув, якою настирливою може бути Аніта. Власне, після того як Катя увійшла в мою реальність, я взагалі забув про Аніту. Їх з Томасом поява тут, у цьому житті стала для мене цілковитою несподіванкою. Звичайно, ці оповідки для розумово відсталих про звичайне бажання побачити нашу прекрасну країну мене аж ніяк не задовільнили. Всі мої інстинкти сигналізували - бути біді! Це вже без сумнівів, до гадалки не ходи! Але я готовий! Начебто. 

Ми з Анітою зустрічались щось близько року. Перші декілька місяців з нею були самі пристрасні у моєму житті. Тяжко назвати місце, де б ми не кохалися! У ліфті, в офісі, в авто, навіть, у парку на лаві. Я вже мовчу, що пережило ліжко у моїй квартирі! Вона дійсно дуже гарна, чуттєва, емоційна дівчина. І попервах вир яскравих відчуттів неабияк тішив мене. Але як довго ви можете кататися на американських гірках? Отож! А Аніта потребувала все нових і нових емоцій та вражень. Інколи, вона нагадувала мені наркомана у пошуках дози. Отож, коли я стикнувся з необхідністю терміново одружитися, (до того ж без можливості розлучитись, принаймні в найближчій перспективі), Аніта була остання, про кого я подумав. А от Катя, навпаки, перша, хто спала мені на думку. І це при тому, що тоді ми ще не були знайомі особисто.

Розлучення наше, само собою, було феєричне! Реакція Аніти передбачувано виявилась, м'яко кажучи, бурхливою. Я дізнався про себе купу всього цікавого, її кулаки вибивали дріб на моїх грудях, а долоні щедро роздавали ляпаси. До всього в мене запустили лаком для нігтів, мало не вибивши око. Але я вижив, а ми все одно розійшлись.

На минулому тижні мені зателефонував Томас і неприродно радісним голосом повідомив, що вони з Анітою нарешті вибрались в наші краї, дуже раді бути в Україні і будуть безмежно щасливі зустрітися зі мною. Я ніколи не вірив у випадковий збіг обставин. А зараз і поготів. Якраз коли я зібрався одружуватись? Це явно ніяка не випадкова випадковість.

І от тепер ми з Анітою стоїмо у найвіддаленішому куточку відкритої тераси затишного ресторанчика. Ми чекаємо на Томаса. Його затримала якась дуже важлива для нього справа. Вона дивиться на мене, не зводячи погляду з мого обличчя, наче хоче по пам'яті намалювати мій портрет.

Мені стає ніяково під цим її поглядом. Тиша стає нестерпною і я банально цікавлюсь: "Як ти?", бо нічого іншого в голову не приходить. Вона відповідає: "Нормально!", але хвилинку подумавши, різко додає:

- Ні! Ненормально! Зовсім ненормально! З тих самих пір, як ти кинув мене, все пішло шкереберть. Я місця собі не знаходила, все думала: "Що я вчинила не так? Де схибила?" Я не могла спокійно не те, що працювати - спати, дихати, жити! Томас намагався підтримати мене, навіть знаходив мені якихось "пристойних хлопців", але я не могла ні на кого дивитись. Всі вони якісь такі… не такі. Я переглядала наші відео та фото з наполегливістю одержимої мазохістки-маніячки. А потім лізла на стіни від туги. Томас силою відвів мене до психотерапевта, мені виписали якісь пігулки. Братик турбувався, щоб я не забувала їх приймати. І, ти знаєш, з часом мені стало ліпше. Вже не так боліло, просто саднило. А потім ми з Томасом дізнались, що у мами рак. Надія, наче, є, але досить примарна. Зі мною знову почалось щось недобре. І тоді Томас вирішив мене розвіяти і ми поїхали по Європі. Були в Парижі, Празі і от зараз тут, у Києві. Ми довго думали, чи телефонувати тобі. Але вирішили, що буде зовсім не добре не набрати тебе.

Вона замовкла, наче задумалась. Опустила очі й тихо, ледь чутно мовила: 

-  А зараз, коли побачила тебе, думаю, що це була помилка!

Потім досить різко, я навіть відсахнувся, підійшла до мене впритул.  

-  Ти взагалі не сумував за мною? Зовсім-зовсім? Не згадував, як нам було добре разом?

Я не знав, що відповісти.

-  Ніто, навіщо ці розмови? Навіщо турбувати те, що давно минуло? 

-  Не так вже й давно! Все? Викинув мене на смітник? А я не можу так! Мені кожну ніч сняться твої губи. Як якась кара! Вночі так солодко, а зранку…

Вона дивилась на мої губи й поволі тягнулась все ближче.  

- Поцілуй мене, будь ласка! Лише раз! 

Я зробив крок назад. 

- Не треба, Ніта!

Вона відсахнулась. Прикусила губу. Її очі наповнились слізьми. Мені стало так шкода її, але що я повинен був зробити? Її плечі дрижали, а сльози вже лилися по щокам - не зупиниш. Ще трохи і почнеться істерика. Я мусив щось зробити. Отож, підійшов та обійняв її за плечі. Вона притулилася до мене всім тілом, обійняла за талію. Її тіло ледь відчутно тремтіло. Вона підвела обличчя, відшукала мої губи й таки торкнулась до них своїми солоними від сліз вустами. Так ніжно, якось по-дитячому. Я не можу пояснити, що зі мною сталося. Якось накрило спогадами, її близькістю, жалем до неї, відчуттям провини та ще чимось незбагненним, підсвідомим. І я відповів на її поцілунок. Ми стояли, наче одні у всьому світі, й заспокоювали, прощали, тамували біль, насолоджувались цим дивним вистражданим поцілунком.

Я не знаю, як довго це тривало. Але в якийсь момент я прийшов до тями, почувши якийсь дивний звук, схожий на той, що можна почути від людини, яка довго не дихала, а потім різко набрала повітря у легені. Я повернув голову і побачив Катю. Вона стояла зовсім поруч. За нею маячив Томас. Вираз його обличчя був незворушним. Аніта все ще обіймала мене та притискалась міцніше. Але все це з цієї миті стало неважливо… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍