Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слабкий - під усіма оглядами - літератор і громадський діяч, керівник «віртуальної», по суті, Української Народної Республіки Симон Петлюра вособив на довгі десятиліття найгірші (себто антисемітські) риси «українського націоналізму» та «східноєвропейського варварства» загалом.
«Цивілізований» французький суд виправдав терориста Шварцбарда й засудув натомість Петлюру за всі погроми на території України, до яких він практично не мав жодного стосунку. Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати.
Суджений, по суті, заочно й визнаний винним у смерті багатьох безборонних людей, отаман [Петлюра] є постаттю глибоко трагічною. До вироку, винесеного паризьким судом присяжних, безумовно, не можна ставитися з повагою. Але крім кримінальної відповідальності, про яку йшлось на суді, існує ще й відповідальність метафізична, про яку мовчать параграфи карного кодексу й моральні норми. Для християн її джерелом є євангельська заповідь любові. Згідно з нею, людство належить сприймати як солідарну спільноту. Перед масовими загрозами й злочинами, каже Ясперс, люди мусять усвідомлювати, що порятуватись або загинути вони можуть лише разом. У цьому сенсі метафізична провина Симона Петлюри є частиною відповідальності, яка перед обличчям Бога обтяжує не лише його.
Ці слова, як і цілу книжку, написав поляк - не єврей і не українець, - хоч і тим, і тим, думається, є що сказати на тему взаємних метафізичних провин.
КІНЕЦЬ КОЗАЦЬКОЇ АТЛАНТИДИ: імперський централізм і українська автономія
Книжка канадського професора Зенона Когута «Російський централізм і українська автономія» (Київ, 1996) стала фактично першою в Україні синтетичною працею на тему, окреслену підзаголовком «Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830», чи, у дещо місткішому англомовному формулюванні, - "Imperial Absorption of the Hetmanate" («Імперське поглинення Гетьманату»). Досі, здається, лише видавництво «Україна» спромоглося до певної міри заповнити цю історіографічну прогалину, перевидавши 1994 року невеличку брошуру барона Нольде «Автономія України з історичного погляду», видану вперше по-українськи у Львові в 1912 р. Втім, ця брошура є лише фрагментом більшої праці петербурзького професора, опублікованої 1911 року під назвою «Очерки русского государственного права». Автономія України в Російській імперії з'ясовується тут, власне, не так з історичного, як з юридичного погляду, і, віддамо належне російському вченому, з'ясовується доволі б'єктивно. Сучасний канадський дослідник, зрозуміло, йде значно далі - під усіма оглядами. (Хоч, серед інших джерел, враховує, зокрема, й працю Б. Нольде, передусім у двох вступних розділах - «Російський централізм і порубіжні землі» та «Природа української автономії»).
Зенон Когут, слідом за попередниками, визнає «двозначність та суперечливість» Переяславської угоди 1654 року про союз Гетьманщини з Москвою, оригінал якої «загубився», а «копії» виглядають доволі сумнівними. Безвідносно до конкретних нюансів тексту, для автора справді суттєвим є те, що при підписанні угоди «кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути»:
По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими, їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування.
Конфлікт між двома політичними системами був неминучий - козацька республіка не могла співіснувати з автократією, засади римського права - з азійською деспотією.
Книга Зенона Когута фактично і є історією цього конфлікту, з особливою увагою до його заключних, найдраматичніших сторінок. У своєму наступі на український автономізм, - стверджує автор, - московська влада виходила «не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики». Від самого початку вона прагнула «забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита» (останній вдалося перепідпорядкувати Москві ще в 1686 році).
Хоч як парадоксально, але найрішучіший наступ на український автономізм припадає на час правління двох найбільш «європейських», «освічених» («просвещенных») російських монархів - Петра І (1689-1725) та Катерини II (1762-1796). Обоє вважаються чи не найбільшими реформаторами й модернізаторами імперії, й обоє прислужились найбільше до її уніфікації, до «інституціональної русифікації» її регіонів, у термінах Марка Раєва, - тобто до інтеграції, що «мала привести до однорідності: передусім - адміністративно-економічної, потім - інституціонально-соціальної і, нарешті, - культурної».
Характерно, однак, що спонукою до таких дій дослідник вважає не якусь там метафізичну українофобію тогочасних російських правителів, не так звану «ментальність орди», а цілком європейську, просвітницьку ідею «добре регульованої поліцейської держави». Що ж до національних особливостей, то хоч вони й визнавалися, їм не надавалося значення:
Вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку… Катерина, як і її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті - створенню унітарної, добре регульованої держави… Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть…
Показовим під цим оглядом є лист імператриці до князя Вяземського зі своєрідними настановами щодо його майбутньої діяльності на посаді генерального прокурора:
Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью. Сии провинции, также и смоленскую [яка в той час була ще етнічно білоруською. - М.Р.], надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была прозведена в оное достоинство.
Закономірно, отже, що вже на третьому році свого правління,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.
