Читати книгу - "Салимове Лігво"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 131
Перейти на сторінку:
ньому. Моя мама рсспитффала місіс Вертс»).

— …оселя.

— Що? Перепрошую.

Її висмикнуло назад, у сьогодення, майже фізичним ривком. Бен уже завертав із автомагістралі на з’їзд, що вів до Салимового Лігва.

— Я сказав, що то була доволі лячна оселя.

— Розкажіть мені, як воно там було, коли ви туди зайшли.

Він невесело розсміявся і перемкнув фари на дальнє світло. Прямо попереду, крізь галерею сосон і ялин, бігла дворядна асфальтівка, пустельна.

— Це почалося як дитяча забава. Можливо, тільки нею це завжди й було. Пам’ятайте, це було у 1951 році, і дітлахам доводилося щось вигадувати замість того, щоб нюхати з паперових пакетів клей для складання моделей літаків, яких тоді поки ще не винайшли. Зазвичай я часто грався з дітьми з Присілку, та більшість їх, либонь, уже роз’їхалися звідси… а тут досі південну частину Салимового Лігва називають Присілком?

— Так.

— Я штукарив з Дейві Барклаєм, Чарлзом Джеймсом, тільки зазвичай всі його кликали Сонні, з Гаролдом Роберсоном, Флойдом Тіббітсом…

— З Флойдом? — перепитала вона здивовано.

— Так. Ви його знаєте?

— Я зустрічалася з ним, — сказала вона і, боячись, що промовила це дивно, поспішливо додала: — Сонні Джеймс теж досі тут живе. У нього автозаправка на Джойнтер-авеню. Гаролд Роберсон помер. Лейкемія.

— Вони всі були старші за мене, хто на рік, хто на два. То було чимось на кшталт клубу. Закритого, щоб ви так розуміли. Приймалися тільки Криваві Пірати зі щонайменше трьома рекомендаціями.

Він сподівався проказати це легко, але скалка задавненої гіркоти ховалася в його словах.

— Але я був наполегливим. Єдине, чого мені хотілося в цьому світі, це стати Кривавим Піратом… того літа принаймні.

— Зрештою вони послабилися і сказали мені, що я зможу вступити, якщо пройду ініціацію, яку Дейві тут же й придумав. Ми разом підемо до Дому Марстена, а я мушу в нього зайти і винести щось звідти. Як здобич.

Він хихотнув, але в роті йому пересохло.

— І що сталося?

— Я заліз досередини крізь вікно. Будинок усе ще був пов­ний мотлоху, хоча минуло дванадцять років. Газети люди, мабуть, забрали під час війни, але все інше так і полишили. У передпокої там стояв стіл, а на ньому ота снігова куля — ви знаєте, про що я кажу? У ній всередині маленький будиночок, а якщо її струснути, там іде сніг. Я поклав її собі до кишені, але звідти не пішов. Хотів довести свою вартісність. Тож я пішов нагору, туди, де він повісився.

— Ох, Боже мій.

— Пошукайте там, у скриньці для дрібничок, дістаньте мені сигарету, добре? Я хочу кинути, але зараз мені потрібно закурити.

Вона подала йому сигарету, і він тицьнув запальничку на приладовій панелі.

— У будинку смерділо. Ви повірити не можете, як там смерділо. Пліснявою і гнилими м’якими меблями, і ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими істотами — пацюками чи бабаками, чи чим там іще, що гніздилося в стінах і зимувало в погребі. Такий жовтий, сирий запах.

— Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять років, переляканий до всирачки. Дім поскрипував і обсідав мене, я чув, як ті істоти поквапливо розбігаються від мене по той бік тиньку. Я не переставав думати, ніби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбі Марстен плентається позаду за мною з петлею вішальника в руці і геть чорним обличчям.

Він дуже міцно стискав кермо. У голосі не залишилося легковажності. Така інтенсивність його спогадів трішки її лякала. У жеврінні приладової панелі його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожує ненависною їй країною, з якою несила цілком розпрощатись.

— Нагорі сходів я зібрав усю свою хоробрість і побіг коридором до тієї кімнати. Мій план був: забігти туди, щось там вхопити, авжеж, а тоді драпати звідти к лихій годині. Двері в кінці коридору стояли зачинені. Я дивився на них і, наближаючись туди, побачив, що завіси там осунулися, а нижній край дверей упирається в поріг. Я бачив дверну ручку, сріблясту і трохи потьмянілу в тому місці, де за неї бралися руками. Коли я за неї потягнув, нижній край дверей пронизливо верескнув проти дерева, наче жінка від болю. Якби був розумнішим, гадаю, я відразу розвернувся б і чкурнув звідти, як той чорт. Але я був сповна накачаний адреналіном, тож вхопився за ручку обома руками і потягнув щосили. Двері розчахнулися. І там був Х’юбі, висів під балкою, силует його тіла окреслювався світлом з вікна.

— Ох, Бене, не варто, — сказала вона нервово.

— Ні. Я розповідаю вам правду, — наполегливо заперечив він. — Правду про те, що побачив дев’ятирічний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разі, пам’я­тає оцей ось чоловік. Х’юбі висів там і обличчя в нього зовсім не було чорним. Воно було зеленим. Набряклі очі були заплющені. Руки синюшного кольору. А потім він розплющив очі.

Бен з силою затягнувся сигаретою і шпурнув її крізь вік­но у темряву.

— Я видав крик, який, мабуть, і за дві милі звідти було чутно. А потім я побіг. На половині сходів я впав, підхопився, вибіг крізь передні двері і прямо вниз по дорозі. Хлопці чекали мене десь за півмилі звідти. Тільки тоді я помітив, що досі тримаю в руці ту снігову кулю. І вона досі в мене є.

— Ви ж насправді не думаєте, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене?

Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе світло, яке провіщало центр міста, і зраділа йому.

Після довгої паузи він сказав:

— Сам не знаю.

Він промовив це через силу, неохоче, немов краще волів би погодитися з нею і на тому закрити цю тему.

— Ймовірно, я так себе накрутив, що все те мені примарилося. А з іншого боку, може бути якась правда в ідеї, що будинки вбирають емоції, які в них хтось залишає, заряджаючись ними на кшталт… сухого акумулятора. Можливо, годяща людина, наприклад якийсь наділений розвинутою уявою хлопчик, може подіяти як каталізатор на той сухий заряд і змусити його видати активний прояв чогось… чогось такого. Я не кажу конкретно про привидів. Я кажу про якесь своєрідне тривимірне телебачення. Можливо, навіть дещо живе. Якогось монстра, як на вашу ласку.

Вона витрусила з його пачки сигарету і теж закурила.

— Хай там як, а впродовж кількох тижнів по тому я спав у себе в кімнаті з увімкнутим світлом, а сон про те, як я відчиняю ті двері, сниться мені всю решту життя. Щоразу, як у мене якийсь стрес, той сон повертається.

— Це просто жахливо.

— Ні, аж ніяк, — заперечив він. Не дуже, у всякому разі. У всіх нас трапляються погані сни.

Він кивнув великим пальцем на безмовні, сплячі будинки, повз які вони проїжджали по Джойнтер-авеню.

— Інколи я дивуюся, що самі дошки в отих будинках не скрикують від тих жахів, які трапляються у сновидіннях.

Він зробив паузу.

— Проїдьмо до Єви, посидимо трохи на ґанку, якщо ви не проти. До себе я вас запросити не можу — такі правила цього закладу — але в льодовнику у мене зберігається пара бляшанок коли, а в кімнаті є трохи «Бакарді», якщо бажаєте чарочку на сон грядущий.

— Я би радо випила одну.

Він повернув на Залізничну вулицю, вимкнув фари і завернув на маленьку немощену

1 ... 10 11 12 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Салимове Лігво"