Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

ній була темно-синя сукня, що лише натякала на гарну фігуру. Декольте було строгим, а довжина спідниці — помірною.

— Пробачте, що змусила вас чекати, містере Раян, — сказала вона. Її усмішка була легкою та ніби віддаленою. — Містер Джефферсон готовий прийняти вас зараз.

— Ви його секретарка? — запитав я, упізнаючи чистий тихий голос.

— Так. Мене звати Джанет Вест. Я проведу вас.

Я вийшов за нею у коридор, і крізь зелені оббиті сукном двері ми ввійшли у велику старомодну, але зручну вітальню, заставлену рядами книг, подвійні двері вели до відокремленого, обгородженого стіною, саду, повного трояндових кущів, які саме буяли квітами.

Вілбур Джефферсон відкинувся назад на кріслі-ліжку, до якого були приладнані колеса. Він лежав у тіні відразу ж за подвійними дверима — старий чоловік, високий, худий, аристократичний, із великим гачкуватим носом і шкірою, що була така ж жовта, як стара слонова кістка. Його волосся скидалося на біле скловолокно. Він був одягнений у світлий лляний костюм та білі туфлі з оленячої шкіри. Старий повернув голову, щоб поглянути на мене, коли слідом за Джанет Вест я увійшов до саду.

— Містер Раян, — відрекомендувала вона, відходячи вбік і жестом показуючи мені пройти уперед, а тоді вийшла.

— Сідайте в оте крісло, — сказав Джефферсон, кивнувши на плетене крісло поруч нього. — Слух у мене не такий хороший, як раніше, тож я попрошу вас говорити голосніше. Якщо хочете курити... куріть. Це зло я був змушений облишити більше шести років тому.

Я сів, але сигарети не закурив. У мене виникла думка, що господар може їх не любити. Якби він курив, то курив би сигари.

— Я дізнавався про вас, містере Раян, — проказав Джефферсон після тривалої паузи, у той час як його потьмянілі карі очі пильно блукали по мені, викликаючи відчуття, що він дивиться у мої кишені, оглядає родимку на моєму правому плечі й рахує гроші у моєму гаманці. — Мені сказали, що ви чесні, надійні й не позбавлені інтелекту.

Мені стало цікаво, хто міг розповісти йому таке, та я надав обличчю стриманого виразу й нічого не спитав.

— Сюди я запросив вас тому, — продовжив Джефферсон, — що хочу почути з перших уст ту історію про чоловіка, котрий телефонував вам, і як згодом ви знайшли цю китаянку мертвою у своїй конторі.

Я зауважив, що він не назвав її своєю невісткою. А також підмітив, що коли він сказав «цю китаянку», кутики його губ опустились, а в голосі вчувалася відраза. Припускаю, що для такого старого, багатого та консервативного чоловіка, як він, новина, що його єдиний син одружився з азіаткою, могла стати потрясінням.

Я розповів йому всю історію, не забуваючи говорити голосніше.

Коли я закінчив, він сказав:

— Дякую вам, містере Раян. У вас нема жодного уявлення, з приводу чого вона хотіла зустрітися з вами?

— Не можу навіть припустити.

— І ви також не здогадуєтеся, хто її вбив?

— Ні, — я зробив паузу, а тоді додав: — Є ймовірність, що це зробив чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, або принаймні він до цього причетний.

— Я геть не впевнений у Ретніку, — сказав Джефферсон. — Він безмозкий дурень, який не має жодного права на свою посаду. Я хочу, аби того, хто убив дружину мого сина, впіймали, — він поглянув униз на свої жилаві руки, насупивши брови. — На жаль, ми із сином не надто ладнали. Провини були з обох сторін, як це завжди трапляється, але тепер, коли він мертвий, я розумію, що міг бути з ним більш толерантним і терплячим. Гадаю, мої нестримність і несхвалення поведінки сина підбурювали його стати шаленішим, ніж він би був, якби мав мою підтримку. Жінку, з якою він був одружений, убили. Син би не заспокоївся, доки б не знайшов її вбивці. Я достатньо добре знаю його, аби бути впевненим у цьому. Та мій син мертвий, і найменше, що я можу зробити тепер, — це знайти вбивцю його дружини. Якщо мені це вдасться, то до певної міри я зведу з ним рахунки, — він зупинився і подивився через сад, його старе обличчя було суворе й сумне. Легенький вітерець куйовдив біле волосся. Джефферсон виглядав дуже втомленим, але надзвичайно рішучим. Він повернувся, щоб поглянути на мене. — Як бачите, містере Раян, я старий чоловік. Я виснажений, дуже легко втомлююсь і в недостатній фізичній формі, щоб вистежувати вбивцю, тому я послав по вас. Ви — зацікавлена сторона. Цю жінку знайшли у вашій конторі. З якоїсь причини убивця спробував перекласти відповідальність на вас. Я маю намір добряче заплатити, якщо знайдете цю людину.

Було б дуже просто погодитись, узяти його гроші, а тоді з надією чекати, чи знайде Ретнік убивцю. Але так я не працюю. Я був упевнений, що у мене нема жодного шансу знайти вбивцю самому.

— Розслідування в руках поліції, — відповів я. — Вони єдині, хто може знайти винного. Вбивство — поза компетенцією детектива. Ретнік не надто полюбляє, коли сторонні роздмухують пил. Я не можу опитувати його свідків. Він про це дізнається, і я потраплю у неприємності. Хоч як мені хочеться заробити ваші гроші, містере Джефферсон, та це не спрацює.

Він не здавався здивованим, а виглядав таким самим рішучим, як і завжди.

— Я усе це розумію, — сказав Джефферсон. — Ретнік — дурень. У нього, схоже, немає жодних ідей, як вирішити цю справу. Припускаю, що він телеграфував британській владі у Гонконгу, аби дізнатися щось про цю жінку. Ми не знаємо про неї нічого, окрім того, що вона вийшла заміж за мого сина і була біженкою з Червоного Китаю. Мені це відомо, бо син близько року тому написав мені, сповіщаючи, що одружується з китайською біженкою, — він знову поглянув через сад і сказав: — Я нерозсудливо заборонив цей шлюб. Більше я про нього ніколи не чув.

— Гадаєте, у британської поліції буде інформація про неї? — запитав я.

Він захитав головою.

— Це можливо, але малоймовірно. Щороку більше сотні тисяч цих нещасних емігрантів приїжджає у Гонконг. Це — люди без громадянства, у яких немає жодних документів. У мене є кілька контактів у Гонконгу, тож я намагаюся бути в курсі сьогочасної ситуації. Наскільки я розумію, то там стан справ такий: біженців, які утікають із Червоного Китаю, переправляють на джонках[2] до Макао