Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

поволі, хоч і з зупинками, просувалася своєю дорогою.

Книжкові полиці біля димаря охопило полум’я. Вогненні струмені бігли підлогою, наче ртуть. Поверхнею тиньку пливли червоногарячі блискітки. Проте отвір у стіні досі повнився темрявою: я ледве могла розгледіти те, що було всередині. За вуаллю з павутиння я бачила моторошну усмішку без вуст.

Таке видовище ніколи не буває приємним. Воно відвертає увагу від роботи. Я труснула срібною сіткою, яку досі тримала в руці.

Ближче, ближче... крок, ще крок... Тепер уже зовсім близько. Я могла б подивитись їй просто в очі, якби схотіла, та чомусь старанно відводила погляд. Я помітила навіть маленьких павучків, що сиділи в павутинні — як це було, вочевидь, завжди. Несподівано на кощавій шиї блиснуло щось яскраве.

Тоненький золотий ланцюжок.

Я підійшла до отвору, тримаючи напоготові сітку, й зупинилася серед ревища вітру й вогню. Якусь мить я повагалася, розгледівши в темряві золоте кольє. На ньому була якась підвіска — я змогла помітити її лише за блискіткою в страшній западині між сукнею та кістками грудної клітки. Колись давно руки живої дівчини застебнули на шиї це кольє — їй здавалося, що з ним вона матиме привабливіший вигляд. Минули десятиліття, а кольє досі було при ній — і по-давньому виблискувало, хоч мертва плоть під ним почорніла й висохла.

Жаль стиснув мені серце.

— Хто зробив це з тобою? — запитала я.

— Люсі! — Локвудів крик заглушив виття вітру.

Я обернулася — саме для того, щоб побачити як дівчина-привид кидається на мене крізь вогняну стіну. Скам’яніле обличчя, порожні очі, руки — витягнуті саме так, щоб лагідно пригорнути мене...

Насправді, звичайно, все було не так. Я сліпо занурила руки в зарості павутиння, порозганявши павуків. Спроба просунути сітку нижче зіткнулася з перешкодою у вигляді решток дощок в отворі. Дівчина була майже поряд. Я шалено подалася вперед, натиснувши всією вагою на уламок дошки, який відразу тріснув і зламався. Схлипнувши, я накрила сіткою сухе, м’яке, запилюжене волосся. Срібні ланки впали на голову й тіло, утворивши надійну клітку.

Тієї ж миті дівчина зупинилась. Вона завмерла в повітрі. Зітхнула, застогнала, затремтіла. Розпатлане волосся заховало її обличчя. Примарне світло, що оточувало її, тьмяніло й тьмяніло — аж поки згасло. Дівчина зникла, наче ніколи й не з’являлася тут.

Разом з нею пропали й сили, що наповнювали будинок. Повітря перестало давити мені на вуха. Вітер ущух. Підпалені папірці поволі спадали на підлогу.

Таке завжди буває, коли вдало нейтралізовано Джерело.

Я глибоко вдихнула, прислухалась...

Так. У будинку — тиша. Привид зник.

Звичайно, говорячи про тишу, я мала на увазі психологічний рівень. У кабінеті досі лютував вогонь. По підлозі танцювали полум’яні блискітки, щільний дим здіймався до стелі. Стоси паперів, які ми винесли до коридору, палали — як, власне, й сам коридор. Виходу в цьому напрямку не було.

З іншого боку кімнати Локвуд нетерпляче махав мені рукою, показуючи на вікно.

Я кивнула. Зволікати не можна. Будинок горить. Та спершу — сама не знаючи навіщо, — я повернулася до отвору, засунула руку під сітку (намагаючись не думати, що іще я можу намацати) й схопила золоте кольє — єдиний уцілілий доказ того, що ця дівчина колись існувала. Коли я потягла за нього, ланцюжок вивільнився так легко, ніби він не був застебнутий. Я поклала все — ланцюжок і підвіску, павутиння й порох — у кишеню своєї куртки. Тоді обернулась — і, пробираючись між язиками полум’я, обійшла стіл біля вікна.

Локвуд уже стояв на підвіконні, змахнувши на підлогу рештки паперу й вогню. Він намагався відчинити вікно — не виходило: заклинило чи зламалося — розбиратись не було часу. Тоді він копнув раму, відламавши защіпку. Я підбігла до нього. Нарешті — за кілька останніх годин — ми дихали свіжим, вогким, туманним повітрям.

Ми стали на підвіконні навколішки. Круг нас шаленіло полум’я, знищуючи штори. Із садка наші чорні силуети було видно в квадраті яскравого світла.

— З тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Щось трапилося там, біля отвору?

— Ні. Нічого. Усе гаразд. — Я похмуро всміхнулась. — Будь-що свою роботу ми виконали.

— Еге ж. Як ти гадаєш, пані Гоуп буде задоволена? Щоправда, її будинок геть згорить, але ж він тепер без привидів... — Він поглянув на мене. — Отже...

— Отже... — Я позирнула з підвіконня вниз, марно шукаючи землю. Було надто далеко й темно, щоб її побачити.

— Усе буде гаразд, — заспокоїв мене Локвуд. — Я майже певен: там унизу розлогі кущі.

— Гаразд.

— Кущі й дворик, залитий бетоном. — Він поплескав мене по руці. — Вперед, Люсі. Стрибай. Вибору в нас немає.

Тут він, звичайно, мав рацію. Коли я озирнулась, вогонь уже охопив підлогу й димар. Отвір у стіні — і його таємницю — поглинули жадібні язики полум’я. Я зітхнула.

— Гаразд. Як скажеш.

Закіптюжене Локвудове обличчя вишкірилось в усмішці:

— Хіба я колись підводив тебе за останні півроку?

Я вже розтулила рота, щоб нагадати про все... і саме зараз стелі закортіло завалитись. Гарячі шматки деревини й тиньку посипались униз. Щось стукнуло мене по спині. Я не втрималась — і почала падати всередину. Я відчула, що Локвуд підхопив мене, проте сам утратив рівновагу: наші руки зметнулися в повітрі. Якусь мить ми балансували, тримаючись між вогнем і холодом, між життям і смертю. А потім обоє зірвалися вниз, у ніч, де не було нічого, крім цілковитої темряви.

Частина друга

Донині

5

Дехто каже, що Проблема існувала завжди. У привидах, мовляв, немає нічого нового, й вони зроду-віку поводяться однаково. Ще римський письменник Пліній розповідав про них майже дві тисячі років тому. То була історія про одного мудреця, що купив собі будинок в Атенах. Коштував той будинок підозріло дешево, тож мудрець вирішив оглянути його — чи немає там привидів. Уже найближчої ночі його відвідав дух худорлявого дідугана в кайданах. Привид поманив мудреця: той не втік, а подався за ним у двір, де дідуган запався в землю. Вранці мудрець наказав своїм слугам розкопати землю в тім місці. І справді, вони знайшли там закутий у кайдани кістяк. Кістяк перепоховали належним чином, і привид більше не з’являвся. От історії й кінець. На