Читати книгу - "Абсурд у тазику, Сергій Кузнєцов"

Та відчепіться вже, вдячні шанувальники!

Стендап-гумореска для літераторів

 

Ви не повірите, я вже не знаю, що мені робити з цими читачами… читають та читають… читають та читають… Ні, самі по собі читачі – це добре і навіть чудово. Читачі мене читають, адже я письменник. Все нормально. Але що мені робити з такою кількістю читачів? Боже мій, така кількість читачів-шанувальників переходить вже всякі мислимі та немислимі межі.

Шанувальники почали ловити мене біля під'їзду будинку, навіть просто у магазині у черзі. Я демократичний, ходжу до магазинів і стою у чергах, як усі люди. Просять автограф, не дають проходу. Ні, ну автограф, звісно, дати можна, я ж не проти. Це не важко. Взяв ручку, черкнув по листівці з фотографією – і все, людина вже щаслива. Справа недовга, а людям радість. Але давати стільки автографів… загалом, це дуже важко. Я елементарно втомлююся. Та й паста у ручках швидко закінчується. І телефон доводиться часто відключати… дзвонять, дзвонять…

А що мені робити з отими видавцями та редакторами? Ось щойно дзвонили з видавництв, одразу з кількох одночасно. Ви не повірите – два видавці навіть просто побилися через права на публікацію моїх рукописів. Ну, це ж, зрештою, непристойно. Кажуть, що друкарні з надією чекають на мої матеріали, сподіваються. Що я можу вдіяти – нехай чекають…

А редактори? Замість того, щоб редагувати мої твори, підказувати мені, шукаючи мої помилки – вони, навпаки, просять мене, щоб я навчив їх редагувати хоч що-небудь. Адже моя думка авторитетна.

Ви тільки уявіть собі, адміністратори літературних сайтів завалили мене пропозиціями публікуватися саме в них. І все це через Інтернет, вся електронна пошта завалена їхніми листами. Захоплені рецензії, рейтинги… Навіть ніколи відповідати.

Приходили із Палацу культури, пропонували організувати мою творчу зустріч. Ну… приємно, звісно. Але в мене, скажу прямо, нема стільки часу. Не напасешся на всіх… Адже я всього один відомий письменник на все місто.

А ці телевізійники… нікуди від них не подітися… інтерв'ю, інтерв'ю… і квіти, квіти, квіти… Скільки можна, хлопці?

Відчепіться від мене вже нарешті, вдячні! Читачі та шанувальники, дайте ж мені попрацювати! Адже я не можу створити новий літературний шедевр, просто не вистачає часу.

 

Що? Що ви кажете? Я все це просто вигадав? Ну… не без цього… що ж вдієш? Безсоромно брешу? Ну, навіщо так грубо? Фантазії!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍