Читати книгу - "Зібрання творів"

ПІД ДИКИМ СОНЦЕМ

Поприсідали верби у воді,

стоїть у березі дівчаток зграйка

і, видививши лози, миють ноги,

високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,

вже не відстрашує. Несуться бистриною

розгонисті слов'янські байдаки,

і не докинути вінка — приб'ється

одраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.

А байдаки солоні, як тарані,

пропечені смолою і вогнем

підступних греків, замордують хвилю

своїм жалким таранним кістяком.

Підвівся зашмарований козак,

дівчатам крикнув щось — та змила хвиля

і понесла луна козацьке слово

та річка швидко човен понесла.

Їм навздогін, як молоді берізки,

сподобані духмяним днем червневим

в Ярилів день, у сотню довгих ніг

біжать дівчатка. І мигтіють ноги,

і весла миготять. І круглі луни

мигтять над річкою. І миготить,

як ошелешене, більмисте око дня.

Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,

ледь-ледь відчутний у дівочім тілі

солодкий хміль ярилового меду

і терпкий дух нічної свидини.

Як відпливуть мужі — круглясті чари

благатимуть з простертими руками

Перуна — окропити грішну землю,

прибивши порох по стежках кохань,

Щоб переможцями вертали вої

і знов куниць в глухі ловили сільця,

щоб у бою не гнувся меч щербатий

і не ламався гострожалий спис,

Щоб раювали тонкоспіві верві

із полювань, із золотого жита,

і добрим пивом, і солодким медом,

і черевом дозрілих рожаниць.

VII. 1965

* * *

Утекти б од себе геть світ за-очі,

у небачене, нечуте, у немовлене,

де нема ані осмут, ні радощів,

де ніщо не збавлене, не здолане.

Жив би там — безоко і безсердо,

жив би так, як опадають вниз,

поріднившись із земною твердю,

до якої намертво приріс

поглядом і серцем і думками

(хто тебе такого віднайде?).

Нерухомий і крихкий, як камінь,

нерухомий і крихкий, як день,

що зотлів і вижарів, і знов

котиться з мулькавого поранку.

Ти — Адам. Журба — твоя коханка,

а земне тяжіння — то любов.

XI. 1965

ВЕРШНИК

Керея слави лопотить на вітрі

і ріже виднокіл пегасів клус,

скорописного фіолету літери

гаптують неба золотий обрус.

На помежів'ї присмерку й світання

нахарапуджений на тисячу орбіт,

імчить румак, надколюючи лід

незайманого од віків мовчання.

О першого заїзду ліпота!

Спіши вперед, зухвалості ізгоє!

Ти не один. Вас щонайменше — двоє,

раз навпіл розпанахує мета.

Страшися поціляння. Проминання —

воно підносить.

І звитяжний лет

не перепинить радісний поет

коротким успіхом і довгим длянням.

Тобі не одірватися од тіні

(в ній проминуле вигадало нас).

Та уникаючи старих поразк,

перед новими стати ми повинні.

Керея слави величаво шарпає.

Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,

не потурай, що стежку замело,

де почет друзів із обличчям гарпій.

А вискочиш на вивістря ножа,

де стогону ясне палахкотіння,

не забувай, що є велике вміння

пізнати, де провалля, де межа

між духом і зухвальством. Шлях правдивий —

витворює тебе великий Мус!

Хай увірветься десь пегасів клус —

ми канемо у вічність молодими.

12.2.1969

* * *

Вийду в ніч. Під соснами пройду,

промину завмерлу автостраду

і на тишу раптом набреду —

вклякни й згадуй.

Глухо в сні колотиться ставок,

ошалілі тріпаються сови,

і німує безголосий мрок,

і лютує розпач безголовий.

Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть

совається, як вагітна жінка.

Стовбурами спогади ростуть,

і за ними ні греця не видко.

Стовбурами спогади ростуть,

бовваніє поніч ожередом,

відчайдушна самота і суть

відчайдушна — обернутись твердю.

Схарапудженим дивись більмом

понад крони, хмари, понад небо,

ти, перевантажений гріхом,

ніби ніж, в своїх застряглий ребрах,

світишся по окраю води

ледве-ледь — по мерехтові втоми.

Власного — на окраї — знайди,

втраченого — в мерехті. Незлому

висповідайсь, давши на позір

злигоднями збирану непотріб.

Як німує трудно водовир!

Окраї — олив'яні і гострі!

Мертвий мій орґане, лісу мій,

вилляте і вигускле стозвуччя,

чуєш, не безумій, ставе мій,

безуме, зажди: росте, як круча,

ніч. Ти нею ввесь опоночів.

Жально сяють божевільні зорі.

І летить орда смертельно-хорих

виплесків пекельних — кажанів.

X. 1968

ПОТОКИ

Ти все така ж, а я віддаленів.

За мною — кучугурами — розлуки —

час самовтрат…

(ще поповзом повзли

за тінню довженою, виростали

із самозмалення: німа рука

пограбілих тополь у надвечір'ї)

великий гріх на серці я ношу

… розлуки рвав, як обривають жили

атланти териконів і тачок,

назбираного вугілля оклунки, —

щось рвало груди… (окраї землі —

тамтого світу в пекло провисання —

призналися відверто до душі).

Ти край. Ти крихта прагнень вікових

«упасти — не розбитися». Ти шпара

земного стогону: холоне світ,

і нам долоні юні снігом студить…

Ти все така ж. Ні смута, ні літа

не старіють тебе. Німа, як люстро —

колись відбився в нім твій вид миттєвий,

вкарбовуючись в темряву навік,

ще — чайка однокрила, ще — зигзиця

і ще — як окоренок лихоліть.

Чи дружба сфер — і неба, і землі —

зоветься лихоліттям, я не знаю.

Та присмута і по розлуці їсть:

десь є там стіл, де матірня рука

осліплим болем тихо сновигає

вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.

великий гріх на серці я ношу

Ти — Мати (амфора твоєї гіркоти) —

далекий син, на роздоріжжі горнім

паде в траву, і вистигне трава