Читати книгу - "Білий попіл"

торкатися до тих грошей, це єдиний спосіб уникнути передчасної зустрічі з поліціянтами.

— Ось, прошу, — і я кидаю на стільницю золотий червінець.

Бородань прискіпливо оглянув монету і вже взявся відраховувати солідну решту.

— Завжди будемо раді вас бачити, — каже він.

Я згрібаю гроші в кишеню, лишаю йому п’ять копійок і повертаю до виходу. Та одразу ж бачу вусаня — вочевидь, він зайшов одразу за мною й спостерігав, як я розраховувався краденим, на його думку, червінцем.

— Попався, голубчику! — урочисто гаркнув він.

Перш ніж я встиг мовити бодай дві слові, він — без жодної на те потреби — огидно заверещав на все горло:

— Держіть злодія! Злодюгу ловіть! Він украв гаман із червінцями! Поліція! Держи сволоту!

Останні слова він викрикнув уже в прочинені двері, й тієї ж миті підбіг поліціянт. Мій погляд метушливо обнишпорив залу, видивляючись двері на кухню, та бородань своєчасно вийшов з-за шинквасу й загородив мені дорогу.

Приїхали…

Розділ 5

Пристав з кримінальних справ виявився чоловіком метикуватим. Він розміняв шостий десяток, доладна зелена форма з чорним оксамитовим комірцем увиразнювала його поставу та вишкіл.

Уважно вислухавши спочатку мене (я розповів усе, як було, чистісіньку правду), потім — сотника (варто зазначити, брехав він доволі переконливо), пристав наказав посадити нас в окремих кабінетах.

Деякий час я чекав його на самоті. Потім він увійшов і сів за масивний стіл, поклавши перед собою свіжі нотатки.

— Отже… Давайте ще раз… Ви справді той, за кого себе видаєте? Славетний сищик Тарас Білий на прізвисько Білий Циган?..

— Власною персоною, — кивнув я. — Це може засвідчити сам обер-поліцмейстер. Ми бачилися… Кілька разів.

Згадка про очільника київської поліції не справила на пристава жодного враження.

— І ви мешкаєте на вулиці Притисько-Микільській, у четвертому будинку, третій квартирі, — вів далі він.

— Та врешті-решт відправте туди кого-небудь! Я ж вам дав ключ, у секретері — всі документи і…

— Ми вже послали людину, — жестом зупинив мене пристав. — Та якщо все це правда…

— Нащо ви собі голову морочите? Просто дочекайтеся цього свого агента.

Пристав замовк і промовисто поглянув на мене.

— Даруйте, — сказав я. — Що ви там іще хотіли запитати?

— Якщо це все — правда, і ви — той-таки сищик… Нащо вам красти?

— Ні, це вже нестерпно! — я не міг стримати роздратування. — Я ж кажу: ці чортові червінці мені підкинули! Під-ки-ну-ли!

— Це тому ви одразу пішли пропивати їх у найближчу ресторацію? — він поглянув у свої нотатки. — Ресторан «Бристоль»… Господар стверджує, що ви розрахувалися золотим червінцем, — він надав його поліції як доказ…

— Та це маячня! — вигукнув я.

— Ви не розплачувалися червінцем?

— Маячня, що я — злодій! Я зайшов у цей ресторанчик з єдиною метою — щоб мене припадком не впіймали з цими клятими червінцями в кишені!

— Ви переховувались у ресторані, щоб вас не зловили з чужими червінцями у кишені? — запопадливо уточнив пристав.

Я похитав головою. Цілковите безглуздя.

— Послухайте, я розумію, що свідчу нібито проти себе. Та якщо дочекаєтеся вашу людину і потвердите мою особу, то вам буде легше вірити моїм словам. І тоді я спробую ще раз вам усе пояснити.

Пристав зітхнув, саркастично звівши брови.

— Як скажете, шановний, — він узяв зі столу мідний дзвоник і покалатав.

Увійшов якийсь поліціянт із перебинтованою рукою.

— Панасе, — сказав пристав, — виведи цього пана, допоки вернеться Григорій із Притисько-Микільської. А сам приведи до мене того старого…

Поліціянт натомість стояв сам не свій: він не слухав пристава, навіть не дивився в його бік, а, витріщивши очі й роззявивши рота, прикипів поглядом до мене.

— Що таке? — запитав пристав, помітивши, що говорить у пустоту. — Що з тобою, голубе?

Тільки тепер я здогадався, у чім річ, та було вже пізно.

— Це він!!! — залементував поліціянт і реп’яхом вчепився в мій рукав, аж затріщало сукно. — Це він спалив нашого Миколу!

— Тихо, Панасе, — сказав пристав, підвівшись.

— Це ж його ми мали схопити у притоні Лисиці!

У двері проштовхалося ще двоє поліціянтів — збіглися на крик забинтованого.

— Коли він пожбурив у нас лампою, я за крок стояв, пане приставе! — поліціянт і не думав втихомирюватися, він виставив забинтовану руку як свідчення своєї правоти. — У пана Марініча вся голова… А Микола — відразу, як той смолоскип…

Йому перехопило віддих, і далі він лише пихкотів, відчайдушно вчепившись за мій рукав.

— Як цікаво все складається… — процідив пристав. — Надіньте-но на нього закови.

Один з поліціянтів вийшов. Я прокашлявся і спокійно сказав:

— По-перше, почати б з того, що пожежу влаштував не я. Це зробив один із друзів Лисиці. Запишіть: його звати Томаш Болгар…

— Що ж ти брешеш, сволото така! — закричав поліціянт із забинтованою рукою. — Не вірте йому, пане пристав, він знаний шахрай!

Та пристав навіть не подумав узятися за перо.

Принесли кайданки і мене хутенько закували.

— Панасе, — батьківським тоном сказав пристав. — Він уже не викрутиться, не хвилюйся. А зараз — залиш нас удвох.

Панас вийшов. Мені здалося, чути було, як він скреготав зубами.

— Вислухайте мене, пане пристав, — почав я.

— Звісно. І вислухаю, і запишу, як ви просили.

— Усю цю легенду про шахрая — це я сам вигадав, присягаюся! І якраз пристав Марініч — та людина, яка може підтвердити кожне моє слово! Адже ми вдвох і придумали цей план, за яким він мав увірватися в лігво Лисиці й визволити мене, буцімто арештувавши, а я на той час збирався виграти в карти кольє, що його вкрали в графині Завадської!

Більшу частину цієї тиради я проторохтів так, ніби за мною вовки гналися, — боявся, що будь-якої миті пристав накаже мені замовкнути.

Перевівши дух, я дивився на пристава і намагався збагнути, повірив він чи ні. Але він так і не відповів, бо в двері постукали й на порозі показався ще один поліціянт. Він поклав на стіл пристава ключ од моєї квартири.

— Дякувати Богові, — видихнув я. — Зараз ви переконаєтеся, що я не брешу.

— Документи привіз? — запитав пристав.

Поліціянт похитав головою і шморгнув носом.

— Пожежа там — усе палає! Вже годину погасити не можуть. А ось це було зовні прибите, біля дверей.

— Як це — пожежа?! — вихопилось у мене.

Поліціянт пропустив мій вигук повз вуха. Він витягнув з сумки й поклав на стіл лисячий хвіст. Враз мені стало важко стояти, наче підлога раптово похилилася, і я сів.

Пристав узяв хвіст і крутив його в руках.

— Так ви, дорогенький, кажете, що тирло Лисиці спалили не ви? — з притиском запитав він, піднявши правицю із затиснутим у ній хвостом, ніби я міг його досі не помітити.

— Просто запитайте у пристава Марініча, — втомлено сказав я. — А ще краще, приведіть його сюди, щоб він усе підтвердив.

— Пристав з кримінальних справ Мирослав Марініч, — крижаним тоном відповів він, — помер сьогодні вранці від тяжких опіків. До тями він так і не прийшов.

Коли мене вивели з кабінету, за столом, де зазвичай люди пишуть свої скарги, сидів сотник. Він перераховував висипані гіркою червінці зі свого гамана, — перш ніж написати розписку про повернення краденого. Сотник ворушив губами і кивав головою, наче вітався з кожною монетою, — він завершував підрахунок і за якусь секунду неодмінно сказав би, що все гаразд, проте я випередив його.

— Там бракує майже половини, — заявив я. — Можу розказати, де заховав.

Поліціянт, який стежив за процедурою, здивовано витріщився на мене. Та по-справжньому сторопів, звісно, сотник,