Читати книгу - "Пані М , Сергій Олексійович"

10.

Вечір прийшов швидко. І ще не було дев'ятої, коли я вже стояв під магазином, чекаючи на Мирославу. Вона, як завжди з'явилася остання. Я якраз стояв із дівчатами біля входу.

Вже завтра Новий рік, подумав я і не знав, чи варто набиватися до неї в гості чи ні?

Мирослава зачинила двері. Потім звично взяла мене під руку і ми неквапливо пішли до неї додому. Тільки, звичайно, сьогодні на щастя було вже не так слизько. Ішли ми повільно і здається зовсім не тим маршрутом, що вів до її будинку.

Сьогодні ми не падали та не цілувалися. Просто гуляли довго увечері. Я мало говорив. В основному розповідала про себе та про своє життя Мирослава.

За розмовами ми не помітили, як підійшли до її під'їзду. Стали прощатися.

- А приходь до нас завтра відзначати Новий рік? - Зовсім несподівано сказала вона мені. - Це Сергій так захотів. Я його зі школи забирала, то він мені й каже, такий веселий у тебе знайомий, мамо. Ти обов'язково запроси його до нас. А то, що ми з тобою знову вдвох сидітимемо. Прийдеш? - Подивилася вона мені прямо в очі через своє велике товсте скло.

- Ну, якщо мене твій синочок просить, то звичайно обов'язково прийду. – засміявся я. - А цікаво, що думає про це його, іноді така надто серйозна, мамо?

– Його надто серйозна мама теж тебе запрошує, – засміялася Мирослава і пішла додому. Але не одразу. Ми ще з нею трохи по обіймалися. І я спробував поцілувати її в губи. Але вона чомусь відсторонилася.

- За нами дивляться, — показала вона мені на вікно. - Бачиш? Сергій мене завжди виглядає після роботи. - Я бігтиму. Приходь завтра годину на дев'яту вечора. Нічого такого не треба. Бо я вже все приготувала. Просто посидимо втрьох. А то ми все вдвох і вдвох із Сергійкою. Синочку з тобою весело. - А потім помітивши, що я усміхаюся, начебто, як сердито мені сказала. – Це не я тобі запрошую. Це Сергійко тебе запрошує.

Я ж бачив, як вона усміхається і як смішно блищать її очі.

- Так я й подумав, шановна Мирослава, — засміявся я.

І хотів знову її поцілувати. Але вона мене відштовхнула. Легенько так.

– Все. Іди. Завтра націлуємось.

- Обіцяєш?

- Обіцяю. – усміхнулася мені Мирослава і зникла у дверях під'їзду.

Не поспішаючи, я пішов до себе додому, щиро радія з того, що зі мною сталося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍