Читати книгу - "Полум'яна 3, Маїра Цибуліна"

- Твоя мати, мабуть, і штопати не вміє як слід, - продовжив зловтішатися Арчі, помітивши, що зробив його товариш. - Такі ніжки створені не для роботи, а для чоловічої потіхи. Так мій батюшка каже, коли до нього приходять друзі, і вони п'ють ель. І ще вони прицмокують, облизуючи губи та потираючи при цьому долоні, бажаючи побачити, що ховає поважна місис Стокмі під своїми священними рясами!

- І чого вони знайшли у твоїй матінці? Адже вона страшна і непоказна, як сіра миша.

- А ще потворна і худа!

- Її, мабуть, вітром здуває в полі, якщо вона не носить каміння у своєму подолі.

Роберт стояв, мовчки дивлячись на все це, і вислуховуючи образливі та несправедливі слова хлопчиків на адресу його матінки. А що він міг вдіяти? Хлопці були вищими від нього на цілу голову, і старші на добрих п'ять, а то й усі шість років. Він би ніяк із ними сам не впорався. Тому зі сльозами на очах спостерігав, як хлопці забруднюють одяг, насилу випраний руками його дорогої матусі. Уявивши, як його матінка знову перепирає весь цей одяг, як її білі, ніжні ручки знову і знову занурюються в крижану воду, Роберта охопила така лють. Він поклав шаль із пташкою на землю біля куща, схопив величезний камінь і кинувся з криками на своїх кривдників.

- Заб'ю!

Одне маленьке слово із вуст маленької дитини! Але який ефект він справив. Хлопці, побачивши хлопця, що летів на них, з чорними злими очима, з вугільним волоссям, що розвівалося на вітрі, і з каменем у руках, злякалися його не на жарт. І вирішили припинити свої злісні ігри, поки озлоблений малюк не наставив їм синців та саден.

- Роббі, що тут трапилося? – несподівано почув за спиною хлопчик голос матері, коли його кривдники забралися геть. – Навіщо ті хлопці зіпсували речі?

- Вони мене ненавидять, матусю, - тихо прошепотів Роберт, коли жінка зрівнялася з ним, лагідно доторкнувшись до його плечей. - Чому мене всі ненавидять? Батько, бабуся, хлопці.

Дороті нахилилася і притиснула малюка до своїх теплих грудей, міцно обхопивши його руками. Вона все ще важко дихала від того, що швидко бігла, почувши крики. Дороті вирішила, що її дитині потрібна була її допомога, і вона не помилилася.

- Головне, пам'ятай, маленький мій, я тебе дуже люблю, - мовила вона йому на вушко, цілуючи міцно в щічку. - Ти найдорожче, що в мене є, синку.

- Я тебе теж люблю, мамо. Вибач, що тобі доведеться знову перепирати всі ці речі. Я тобі обов'язково допоможу. Ось побачиш.

- Добре, маленький. Добре. Тільки не плач, моє зайчатко. Витрім твої оченятка, мій солодкий, - Дороті почала витирати промерзлими пальчиками гарячі сльозинки, що котилися по щічках її малюка. - Скоро ти виростеш, і більше ніхто тебе не ображатиме. Всі будуть боятися тебе і поважатимуть.

- Якби в мене тато був лордом і жив у такому замку, як Бертольдшир, то ніхто б не смів з мене потішатися. Вони б мене всі шанували та боялися. І ти б тоді була дружиною лорда та господаркою замку. І тобі б не доводилося прати брудний одяг бабки Аврори та отця Гаврилія в крижаному струмку.

- Маленький мій, не називай так свого батька. Ти ж знаєш, як він цього не любить.

- Думаю, не більше, ніж мене особисто.

- Роббі, ти маєш любити свого батька, яким би він не був.

- Але й батько повинен любити свою дитину, якою б вона не була.

- Який же ти в мене впертий! У кого ти тільки такий уродився розумний?

- Точно не в отця Гаврилія чи бабусю Аврору. А ще якби в мене були такі коні та карета, які проїхали кілька хвилин тому цією дорогою! Мамусю! Яка розкішна то була карета! Такої навіть немає у нашого віконта Крекстона. А які чорні коні були запряжені в екіпаж! Це, мабуть, сам король проїжджав повз. Я клянуся, тобі, матусю. На кучері був такий дорогий одяг, що навіть наш лорд так не одягається. От би мені прокотиться в такій кареті. Хоч би на цапах! Ні, хоч би замість багажу.

- Маленький мій, ти не втримався б на задньому місці. Впав би й покалічився. А я тоді плакала б. Ти цього хочеш, мій хороший? Щоб твоя матуся страждала?

- Ні, звичайно, матусю. Я не хочу, щоб ти плакала.

Місис Стокмі ніжно гладила сина по його чорному волоссю, сумно і глибоко зітхаючи.

«Якби шість років тому я не вийшла заміж за отця Гаврилія, то можливо ти б і їздив у такій розкішній кареті й був би не гіршим за самого віконта Крекстона. Хоч ти б і вважався бастардом знатного лорда, а я занепалою жінкою та його коханкою, але ми б не бідували так, як зараз. Але нас би тоді не приймали у знатному суспільстві! І я накликала б ганьбу на свою родину. А це я не могла допустити. Завдяки містеру Стокмі, який дав мені своє ім'я, я, як і раніше, з гордістю дивлюся людям у вічі. І моя сім'я пишається мною, тому що бути дружиною священника вважається почесно».

Серце бідної жінки розривалося на частини через біль та жалість до власного сина. Вона роздумувала, чи правильно вчинила, коли втекла від рідного батька Роберта.