Читати книгу - "Хто боїться смерті"

Я ніколи про це не питала.

— Народжені з болю, — відповіла вона. — Люди вважають, що ті, хто народжується еву, врешті-решт стають жорстокими. Думають, ніби акт насильства може породити лише нове насильство. Я знаю, що це не так, і ти теж маєш це знати.

Я поглянула на матір. Вона, здавалося, знала дуже багато.

— Мамо, — сказала я. — З тобою коли-небудь траплялося щось подібне до того, що сталося зі мною на дереві?

Вона сказала лиш одне:

— Сонечко, ти забагато думаєш. Ходи сюди.

Вона підвелася й огорнула мене обіймами. Ми плакали, схлипували, ридали та стікали слізьми. Але коли ми закінчили, нам лишалося тільки одне: жити далі.

Розділ 4

Ритуал одинадцятого року

Так, одинадцятий рік мого життя був важкий.

Моє тіло рано розвинулося, тож на той час у мене вже виросли груди, почалися місячні та окреслилася жіночна фігура. Також мені довелося давати відсіч дурнуватим чоловікам і хлопцям, які похабно на мене дивились і мацали. Потім настав той дощовий день, коли я невідомо як опинилася голою на дереві іроко, а мою матір це так схвилювало, що вона вирішила: час розповісти мені огидну правду про моє походження. Тиждень по тому настав час мого Одинадцятого ритуалу. Життя заледве давало мені спокій.

Одинадцятий ритуал — це двохтисячолітня традиція, яку вшановують у перший день сезону дощів. У ньому беруть участь дівчатка, яким цього року виповнюється одинадцять. Моїй матері здавалося, що ця практика примітивна та безглузда. Вона взагалі не хотіла, щоб я була якось із цим пов’язана. У її селі практикувати Одинадцятий ритуал було заборонено за багато років до її народження. Тож я виросла з упевненістю в тому, що обрізатимуть лише інших дівчаток, дівчаток, які народились у Джвагірі.

З дівчинкою, що пройшла Одинадцятий ритуал, можна розмовляти як із дорослою. Хлопчикам така честь дістається аж у тринадцять років. Тож вік від одинадцяти до шістнадцяти для дівчинки найщасливіший, оскільки тоді вона і дитина, і доросла. Відомостей про ритуал не приховували. У шкільному книжковому домі було вдосталь книжок про цей процес. Однак нікого не змушували й не заохочували їх читати.

Тож ми, дівчатка, знали, що під час ритуалу між ногами вирізають шматочок плоті і що обрізання не змінює нашого «я» і не робить нас кращими в буквальному розумінні. Але ми не знали, що дає цей шматочок плоті. А оскільки ця практика була стара, ніхто достеменно не пам’ятав, чому її дотримуються. Тож цей традиційний ритуал приймали, на нього чекали і його проводили.

Я цього не хотіла. Там не давали знеболювального. Це було умовою ритуалу. Минулого року я бачила двох нещодавно обрізаних дівчаток і запам’ятала, як вони ходили. А ще мені неприємно було думати про те, щоб мені відрізали якусь частину тіла. Я навіть стригтися не любила — звідси в мене й довгі коси. І, звісно, я була не такою людиною, щоб робити щось заради традицій. Не так мене виховували.

Але, сидячи на підлозі та вдивляючись у порожнечу, я зрозуміла, що минулого тижня, коли я опинилася на тому дереві, у мені щось змінилося. Невідомо, що це було, але через це моя хода стала трохи хиткою — такою, що помітила тільки я. Я почула від матері не лише історію свого зачаття. Вона жодним словом не прохопилася про те, що сподівається на мене. Сподівається на те, що я помщуся за її страждання. Про зґвалтування вона теж розповідала без подробиць. Усе це читалося між її словами.

У мене було багато запитань, на які неможливо було відповісти. Але я знала, що робити з моїм Ритуалом одинадцятого року. Того року одинадцятирічних дівчаток було всього четверо. Хлопчиків — п’ятнадцятеро. Троє дівчаток із мого гурту, без сумніву, розкажуть усім, що мене не було на ритуалі. У Джвагірі ходити необрізаною після одинадцяти років означало накликати на свою родину нещастя й ганьбу. Якщо дівчинка не народилась у Джвагірі, всім було байдуже. Від дівчинки, що зростала у Джвагірі, очікували, що вона через це пройде.

Я принесла своїй матері безчестя власним існуванням. Я зганьбила тата, ввійшовши в його життя. Якщо раніше він був шанованим удівцем і потенційним нареченим, то тепер люди зі сміхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жінка, якою скористався чоловік нуру. Моїм батькам вистачало сорому.

На додачу до всього цього я у свої одинадцять іще плекала надії. Я вірила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давній і шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що відбуваються зі мною. Наступного дня перед школою я пішла додому до Ади, жриці, що мала виконати Одинадцятий ритуал.

— Доброго ранку, ада-м, — шанобливо привіталася я, коли вона відчинила двері.

Вона насуплено глянула мені у вічі. Вона, ймовірно, була старша за мою матір на десятиліття чи два й майже однакового зі мною зросту. Її довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро[6] мало бездоганну форму. Від неї пахло ладаном.

— Що таке, еву?

Почувши це слово, я скривилася.

— Вибачте, — сказала я й позадкувала. — Я вас потурбувала?

— Я ще подумаю, — відповіла вона і схрестила руки на маленьких грудях. — Заходь.

Я ввійшла й мимохідь зауважила, що спізнюся до школи. «Я справді це зроблю», — подумала я.

Зовні її будинок був невеличкою оселею з піщаної цегли і всередині теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вміщувати в собі твір мистецтва колосальної візуальної сили. Розпис, що розливався на стінах, був незавершеним, але кімната вже здавалася зануреною в одну із Семи рік. Біля дверей був намальований рибочоловік завбільшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезні очі, сповнені предвічної мудрості.

У книжках розповідалося про величезні водойми. Але я ніколи не бачила таких навіть на малюнках, а тим паче — на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправді», — подумала я. Стільки води. А в ній — сріблясті комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, водні рослини, золотаві, чорні та червоні… риби. Я роззиралася на всі боки. У кімнаті пахло мокрою фарбою. Адині руки теж були в плямах від неї. Я відірвала її від роботи.

— Подобається? — спитала вона.

— Ніколи нічого подібного не бачила, — тихо промовила я, пильно дивлячись.

— Моя улюблена реакція, — сказала вона з