Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

пропаганда поглядів схильна викликати ворожнечу», — нагадав він усім присутнім. Це був британський прагматизм{623}, який так ненавидів Лемкін.

Лемкін проігнорував прохання лорда Портера. Він з притаманною йому пристрастю говорив про геноцид, докази з Нюрнберзького процесу, потребу в практичних відповідях, життєво важливу роль кримінального права. Він виступив проти загальних заяв про права людини, які обговорюватимуть згодом на першій Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що мала відбутися пізніше того року.

«Як піратство і фальсифікації можуть бути міжнародними злочинами, — риторично запитував Лемкін, — а знищення мільйонів людей — ні?». Він спробував переконати учасників конференції, щоб «геноцид оголосили міжнародним злочином», нагадавши присутнім у залі про «Правління держав “Осі”». «Усі, хто долучився до «кримінальної філософії геноциду»{624}, мають вважатися злочинцями», — сказав він присутнім учасникам конференції.

Лемкіна чемно вислухали і він чекав на реакцію. Кілька промовців заявили про загальну підтримку, але ніхто не схвалив його заклик до жорстких дій. Якби там був Лаутерпахт (він готувався до поїздки до Копенгагена), протокол конференції явно б свідчив про те, що він не мав потреби виступати проти Лемкіна. Можливо, він відчував настрій у залі, і він мав рацію. В проектах резолюцій, які підготували того тижня, не згадувалося про геноцид чи будь-які інші міжнародні злочини.

Розчарований, Лемкін повернувся до Лондона і написав Максвеллу Файфу, подякувавши за «моральну і фахову наснагу». Учасники конференції у Кембриджі дуже стримано поставилися до його ідей, писав Лемкін, але він не опускатиме руки:

«Ми не можемо безупинно повторювати світові ці слова: “Не вбивайте членів національних, расових і релігійних груп; не стерилізуйте їх; не робіть їм аборти; не забирайте у них дітей; не змушуйте їхніх жінок виношувати дітей для вашої країни; і так далі.” Але тепер ми повинні сказати світові, маючи таку унікальну нагоду: “Не чиніть геноцид”».{625}

Ця невдача викликала нову хвилю настирливого листування. Лемкін написав судді Паркеру, молодшому судді американської делегації, у доволі оптимістичному тоні: «Гадаю, мені вдалося переконати аудиторію у корисності такого правового поняття»{626}, — пояснював він, як завжди, не втрачаючи надії.

Лемкін не знав, що його попередні спроби пропаганди своїх поглядів на декого вплинули успішно. 26 серпня, у день, коли він написав Максвеллу Файфу, у «Нью-Йорк Таймс» надрукували редакторську статтю, в якій позитивно відгукнулися про Лемкіна і геноцид було названо злочином «з чіткими методами і чіткими наслідками»{627}. «Залишається, — повідомлялося читачам у газеті, — внести цей термін до міжнародного права, завдання, яке «професор Лемкін» вже наполовину виконав».

149

Лемкін повернувся до Нюрнберга саме вчасно, щоб почути короткі останні заяви підсудних. Д-р Гілберт помітив напруження і певне пригнічення у групі з двадцяти одного підсудного, після місяця жахливих історій про СС і пов’язаних з нею організацій, і вигляд «болісного здивування, що обвинувачення продовжує вважати їх злочинцями»{628}. У своїй заключній промові Максвелл Файф заявив про повнокровне засудження «демонічних» планів нацистів. Відхиливши обмеження Шовкросса, він був сповнений сарказму щодо «жахливого злочину геноциду»{629}, який відбився в ідеології Гітлера і в закликах з «Майн Кампфа» до боротьби між групами.

Лемкін вважав, що британці перемогли, залишивши американців ізольованими. Усупереч прес-релізу Джексона у липні, його колега, американський прокурор Телфорд Тейлор, не згадав про геноцид у своєму виступі після Максвелла Файфа.{630} А француз, на противагу, відзначив «геноцид» як всеосяжний термін для позначення усіх згаданих злочинів — від влаштування концентраційних таборів до поневолення.{631} Радянський прокурор Руденко змалював СС як геноцидне утворення, і таким чином кожен, хто мав стосунок до цієї організації, був співучасником геноциду.{632} Таке твердження мало потенційно далекосяжні наслідки.

Нарешті в останній день місяця, 31 серпня, підсудні мали нагоду звернутися до суддів. Першим говорив Герінг, захищаючи німецький народ, який ні в чому не винен, і заперечуючи те, що йому було відомо про усі ці жахливі факти.{633} Гесс впав у свою звичну непослідовність, але достатньо швидко оговтався, аби запевнити суддів, що якби йому потрібно було почати знову, він «би діяв точно так само, як і діяв»{634}. Ріббентроп, Кейтель і Кальтенбруннер були наступними, тоді Розенберг, який здивував Лемкіна і багатьох, визнавши, що геноцид є злочином, але також захищав німецький народ як групу.{635} Водночас він заперечив свою провину у геноциді чи будь-яких інших злочинах.

Франк мав виступати сьомим. Дуже багатьом у судовій залі 600 було цікаво, що він скаже, яку лінію промови обере з огляду на його попереднє визнання часткової відповідальності. Цього разу він почав з того, що усі підсудні відвернулися від Бога, не уявляючи собі наслідків. У такий спосіб він став «усе глибше і глибше переживати провину»{636}, він відчув, наче через залу суду пройшли духи померлих, мільйони, що були вбиті «без суду і слідства». Він прагнув отримати зиск від свого рішення не знищувати щоденники і добровільно «здати» їх під кінець, у хвилину, коли втратив свою свободу.

Франк повернувся до відчуття колективної відповідальності, яку ясно сформулював кілька місяців тому. «Він не хотів залишити по собі у цьому світі жодної прихованої провини, за яку не відповів», — сказав він суддям. — Так, він відповідальний за речі, за які мав відповідати». Так, він визнає «ступінь провини». Так, він був «поборником Адольфа Гітлера, його руху і його Рейху».

Далі з’явилося «але», яке було широким і всеосяжним.

Він відчув потребу повернути увагу суддів до тих слів, які сказав у квітні, які тепер непокоїли його і вимагали додаткового уточнення. Він мав на увазі своє визнання «тисячі років», слова, за які вчепилися Джексон, Шовкросс та інші прокурори, але його неправильно зрозуміли. Після довгих роздумів Франк збагнув, що був недостатньо обережним і припустився помилки, промовляючи ті слова. З плином часу він побачив нову реальність, в якій Німеччина вже заплатила належну ціну. Тож він сказав: «Всяку можливу провину, яку ніс наш народ, уже повністю змито»{637}.

У судовій залі усі уважно слухали, а Франк продовжував. Провину Німеччини змито «поводженням наших недавніх ворогів на війні з нашим народом і нашими солдатами». Ця поведінка була повністю вилучена з судового процесу, казав він, це однобоке правосуддя. Масові злочини «з найстрашнішими ознаками» були вчинені проти німців росіянами, поляками і чехами. Мабуть, несвідомо, але він знову зачепив тему протистояння між групами.

Дивлячись на своїх сусідів по лаві підсудних, він