Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

виходила з дому, а в другій тримаючи порожній лантух. Коли вона побачила подвиги свого чоловіка, то обурення взяло гору не тільки над її релігійними почуттями, але й над її філософською натурою.

— Що ж це таке, сержанте? Ти втікаєш? До чого я дожила — мій чоловік показав спину ворогові! Та ще якому ворогові! А я щойно розповідала хлопчакам, як тебе поранило під час облоги Нью-Йорка та як ти геройськи битимешся сьогодні. І що ж я бачу? Ти втікаєш після першого ж пострілу! Ох! Мабуть, доведеться кинути мішок. Якщо тут і будуть трофеї, то дружині такого сміливця, як ти, нічого не припаде. А кажуть, буцім у печері повно золота й срібла! Нехай мене простить бог, що я думаю про суєтні справи, але ж здобич по праву належить переможцеві, — про це і в біблії сказано!

— Втікаю?! — ошелешено перепитав ветеран — Де мій кінь? Його вбило піді мною, і я…

— Та чи ти сповна розуму, чоловіче? — урвала його мову дружина. — Який кінь? Звідки він у тебе взявся? Ти ж просто-напросто жалюгідний капітан добровольців! О, коли б тут був справжній капітан, ти б, любий чоловіче, біг не назад, а вперед!

Поки достойне подружжя таким чином обговорювало події, битва на горі розгорілася ще дужче. Коли Шкіряна Панчоха побачив, що ворог, як висловився б управитель, «змінив галс», він зосередив увагу на правому фланзі. Лісорубові з його силою неважко було б скористатися з цієї нагоди, щоб захопити укріплення й відпровадити обох його захисників услід за ветераном, але настрій у нього в цю хвилину, очевидно, був зовсім не ворожий, бо він закричав так, що його почув увесь лівий фланг, який відступав:

— Ура! Молодця каштан! Так їх, отак! Дивіться, як він трощить кущі! Та й молоді дерева йому за іграшки!

Такими вигуками Біллі Кербі підбадьорював капітана, який котився вниз, аж поки добродушного чолов'ягу посіли такі веселощі, що він гепнувся на землю і, брикаючи ногами від захоплення, дав волю своїм почуттям, зайшовшись нестримним реготом.

Натті весь час стояв у загрозливій позі, наставивши рушницю поверх укріплення, й уважно стежив за кожним порухом супротивника. І тут надмірна цікавість Гайрама, йому на лихо, спокусила його виткнутися з-за дерева, щоб подивитися, як іде бій. Зробив він це надзвичайно обачно, намагаючись не підставити ворогові фронт, але, як іноді трапляється і з вправнішими воєначальниками, підставив тил. За своєю фізичною будовою Дулітл належав до тієї різновидності людей, яким природа, створюючи їх, відмовила в округлостях. Постать його складалася лише з прямих і ламаних ліній. Але одяг йому шила жінка, котра, як полковий кравець, діяла відповідно до певних правил крою, за якими одна конфігурація мала служити для всіх існуючих людських постатей. Отож, коли Дулітл, нахилившись, виткнувся вперед, з другого боку дерева показалося все зайве, що було в його одязі, й Натті блискавично прицілився. Менш обізнаний стрілець цілив би в одяг, але Шкіряна Панчоха добре знав і свого супротивника, і його кравчиню; отже, коли пролунав постріл, Кербі, що, затамувавши подих, стежив за Натті, помітив, як від дерева відскочила тріска, а та частина штанів, що була трохи вище просторих складок, різко сіпнулася. Ще жоден ворог не викривав своєї присутності так поквапливо, як Гайрам, що прожогом вискочив із-за дерева. Ступивши з надзвичайною обережністю два чи три кроки й схопившись однією рукою за ушкоджену частину тіла, а другу простягши вперед, він з грізним виглядом рушив, люто вигукуючи:

— Щоб тебе чорти вхопили! Начувайся — тобі це так не минеться! Я тебе затягаю по судах!

Прокляття з боку такої пристойної людини, як сквайр Дулітл, та хоробрість, з якою він вискочив на відкрите місце, усвідомлюючи, певне, що Натті саме розрядив рушницю, так підбадьорили військо, що солдати дали випал по верхівках дерев туди ж, куди потрапив і заряд з гарматки. Наснажені гуркотом, які самі й зчинили, вояки пішли в атаку, а Біллі Кербі, вирішивши, що жарт, хоч і добрий сам по собі, зайшов надто далеко, збирався вже видертися на бастіон, коли з другого боку на ньому з'явився раптом суддя Темпл і вигукнув:

— Я вимагаю тиші й миру! Навіщо кровопролиття і вбивство? Невже, щоб вершити правосуддя, треба вдаватися до помочі всяких озброєних гультіпак! Адже немає ні заколоту, ні війни!

— Це загін ополченців! — крикнув шериф зі скелі віддалік. — Вони…

— Скажи краще: загін розбійників! Я наказую припинити все це.

— Стривайте! Не проливайте крові! — почувся голос з вершини Гори Видива. — Не стріляйте! Все владнається мирно — ви ввійдете в печеру!

Подив справив бажаний ефект. Натті, що встиг перезарядити рушницю, спокійно сів собі «на колоду, а «легка піхота» припинила воєнні дії і нетерпляче дожидала, що ж буде далі.

Не минуло й хвилини, як на схилі гори показався Едвардс у супроводі майора Гартмана, що на диво прудко, як на людину його віку, ішов слідом за юнаком. Вони швидко дісталися до прискалка й хутко ввійшли в печеру. Всі мовчали, вражено дивлячись їм услід.

РОЗДІЛ XL

Антоніо. Я онімів!

Бассаніо. Ти лікарем була, і не впізнав я?

Шекспір, «Венеціанський купець»

Протягом тих п'яти чи шести хвилин, поки юнак і майор були в печері, суддя Темпл, шериф і більшість добровольців піднялися на прискалок, де вояки почали розводитись про можливі наслідки операції та про свої особисті в ній заслуги. Та раптом усі замовкли: від печери йшли Олівер і майор Гартман.

Вони несли якогось чоловіка, що сидів у примітивному кріслі, застеленому невичиненими оленячими шкурами. Крісло вельми шанобливо й обережно поставили на землю. Волосся в чоловіка, що сидів у ньому, було довге й біле мов сніг; одіж, поношена й латана, але дуже охайна, була пошита з такої тканини, яку могли носити лише люди заможні; на ногах були мокасини, прикрашені найвигадливішим індіанським орнаментом. Обличчя чоловіка було сповнене поважності й гідності, але безвиразний погляд, яким він повільно й байдуже обвів присутніх, виказував, що він уже зійшов на дитячий розум.

Натті йшов за тими, хто ніс крісло — таку несподівану тут річ, — і зупинився неподалік, позад нього. Спершись на рушницю, він стояв серед своїх переслідувачів, і відвага його посвідчувала, що його хвилює справа набагато важливіша, ніж його особиста безпека. Майор Гартман, без шапки, стояв поруч із старим, і очі його, завжди такі веселі й життєрадісні, були сповнені тепер глибокого суму. Едвардс невимушено, але з любов'ю, поклав руку на бильце, хоч серце його було так переповнене почуттями, що