Читати книгу - "Армагед-дом"

тиснява, від якої не могли відучити їх ні Зарудний зі своїми ідеалами, ні Стужа зі своєю муштрою.

Усі динаміки одночасно прокашлялись. Забурмотіли на тон вище:

— Говорить штаб ЦО… Увага, глефи. Зареєстровано появу глеф. Лінія оборони — набережна… Набережно-Лугова… Набережно-Східна…

Просто над головою пройшли п’ять чи шість гелікоптерів. Лідка на хвилину оглухла.

— Увага, глефи! Небезпека з моря! Небезпека для Подільського району, вулиці Яблонського, Поштової площі! Активізувати евакуацію в районі вулиць Верхній Вал і Нижній Вал!

Лідці наступили на ногу.

— Андрію, он за тим щитом — бачиш? — нам праворуч…

Не звертаючи уваги на стусани та крики «Куди преш?!», Лідка перелаштувалась ближче до правого тротуару. І, порівнявшись із рекламним щитом (якась маячня про фруктовий шоколад), потягла Андрія за руку.

Він був дужим хлопцем, але рішучості йому не вистачало.

— Не панькатись! — гаркнула Лідка. — Вперед!

Його долоня змокла.

До збірного пункту лишалося зовсім трохи.

— Увага, говорить штаб ЦО… Основний напрямок евакуації — проспект Відродження. Увага, сейсмічна небезпека… Тримайтеся подалі від старих будівель! Повторюю, тримайтеся подалі від старих будівель!

Лідка пирхнула. Навіщо давати поради, якщо їх не можна виконати?

— Мамо, цей провулок… Тут же старі будинки…

— Не бійся.

Наступної миті справді трусонуло. Дев’ятиповерхівка, що бовваніла в кінці провулка, затремтіла й захиталась, як скибочка желе. На голову Лідці й Андрієві посипалось сміття. Попереду, за десять кроків, важко вдарилась об землю половинка балкона — із квітковим ящиком, у якому яскраво квітли осінні айстри.

— Уперед!

Лідка бігла, тягнучи за собою Андрія, спотикаючись об каміння, задихаючись від пилу, ловлячи підошвами тремтливу землю. Ладна руками відбивати цеглу, що летіла з будинків. Ладна зубами рвати дроти, що падали згори; на щастя, струму в дротах не було, вони могли дуже поранити жертву, яка в них заплутається, але спалити вже не могли.

Потім із хмари пилу виринуло оточення. Величезні люди в шоломах і респіраторах здавалися роботами з дитячих книжок про могутність науки. Лідка смикнула ланцюжок із биркою — зелений вогник заклично замерехтів. Андрій вагався; Лідка відкрила його бирку також, тоді оточення на мить розімкнулось, пропускаючи їх усередину.

Над головою знову пройшли гелікоптери. Чоловік у респіраторі щільно, боляче приклав Лідчин палець до сенсора на бирці. Потім провів биркою над якимось своїм приладом, і прилад мигнув зеленим. Та сама процедура повторилася з Андрієм.

— У машину, Лідіє Анатолівно. У машину, Андрію Андрійовичу.

Голос з-під респіратора звучав дивно, настрашливо. Як усе, що відбувалося навколо.

Машина була зовні схожою на армійський броньовик. Ізсередини — на автобус. У машині вже сиділи п’ятеро чоловіків і двоє жінок, і всі мовчали.

Одна з жінок притискала до грудей вишиту бісером торбинку.

Лідка опустилась на шкіряне сидіння. Обняла однією рукою Андрія, що присів поруч.

— Ось і все. Нічого страшного. Нас відвезуть до Воріт, і ми ввійдемо… — вона хотіла сказати «ввійдемо першими», але затнулась.

Андрій мовчав. Його трусило.

— Хочеш чаю?

Лідка відкрила термос. Налила гарячого чаю в пластмасову кришку-стакан; Андрій почав пити й закашлявся.

— Ну, все… Тепер чекати.

— Зараз поїдемо, — нервово сказав чоловік, що сидів позаду. — На нашому пункті ще одна людина лишилась.

— Скільки можна чекати! — уривчастим голосом вигукнула жінка з бісерною торбинкою. — Може, її вже задавили… Треба їхати!

Андрій здригнувся. Швидко поглянув на власницю торбинки, перевів погляд за вікно; слідом за ним Лідка побачила, як оточення пропускає когось у плащі до п’ят і як цей хтось, ступивши два кроки, падає на землю.

Один із людей у респіраторах зазирнув до машини:

— Хтось із чоловіків, допоможіть!

Першим підхопився Андрій. Лідка не встигла й слова сказати.

Стиснувши руки на поруччі, вона дивилась, як Андрій допомагає йти до машини літній жінці з розбитим лобом, із залитим кров’ю обличчям.

— Зачепило, — сказав той самий нервовий чоловік. — Або кастетом зацідили. Може бути.

Бирка з зеленим вогником метлялась у жінки поверх плаща. Андрій допоміг запізнілій вилізти на підніжку; двоє чоловіків допомогли їй усістись, одна з жінок уже тримала в руках аптечку. Лідка механічно полізла по індивідуальний пакет, розгорнула, поклала на рану стерильний шар вати; жінка застогнала.

— Андрію, допоможи… Андрію?!

Він стояв поруч із машиною. Не поспішав сідати; чоловік у респіраторі щось гукнув йому, Андрій відповів, але Лідка не розібрала жодного слова.

Потім син повернув голову — і Лідці здалось, що крізь темне скло вона бачить його винуваті очі.

Машина ру…

ЕПІЛОГ

Розігрітою сонцем набережною йшла, торкаючи плити важкою палицею, повільна обережна стара жінка.

Плити були теплі. Гумовий наконечник палиці, що давно стала частиною тіла старої, торкався шорсткої поверхні. Упирався в грубо шліфований камінь.

Плити. Запах моря. Запах вітру; час від часу стара зупинялась, щоб глибше вдихнути.

За кілька метрів мають з’явитися сходи, що ведуть до берега; ось вони. Стара непоспіхом розвернулась: її тіло було нелегким у керуванні, майже так само неповоротким, як багатотонний самоскид.

Підійшовши впритул до сходів — дубові, не підвладні гниттю щаблі, — вона переклала палицю з правої руки в ліву. Звільненою правою рукою взялася за поруччя. Відполіроване тисячами долонь, тепле волокнисте дерево. Тверді прожилки, м’які борозенки. Опуклість зрізаного сучка; стара усміхнулась. Вона завжди усміхалась, торкаючись цих перил.

І, обережно переставляючи ноги, несучи палицю на згині лівого ліктя, вона рушила вниз. Третя згори сходинка прогиналась під її вагою трохи більше за інші; передостання, чотирнадцята, ледь чутно рипіла.

Виснажена, ніби після багатогодинного бігу, стара дісталася пляжу. Переклала палицю з лівої руки до правої; ступила на гальку. Її далекозорі очі давно не розрізняли текст у газетах і книжках, зате чудово бачили кожний камінець під ногами.

Камені лише здавалися сірими. Серед них були білі, плямисті, блакитнуваті, рожеві; стара слухала, як вони порипують під підошвами повстяних чобіт. Подекуди на камінні сохли принесені штормом водорості; іноді стара зупинялася, щоб для чогось торкнутися їх кінчиком палиці.

Найважче було обійти скелю. Стара йшла вологою галькою, ризикуючи впасти просто у воду. Сповзаючи з берега слідом за хвилею, камені вдарялись один об один і тихо дзвеніли.

Нарешті скеля лишилась позаду. Стара відійшла від берегового краю й зупинилася перепочити; просто перед нею був природний виямок, кам’яна кімната, захищена від сторонніх поглядів, загороджена від вітру з трьох боків, відкрита лише морю.

На камінні виднілися напівзмиті водою чорні плями кострищ. Стара постояла, переводячи дух, потім вийняла з темної клейончастої торби дитячу вовняну ковдру.

Охайно, не поспішаючи, розклала її на пласкому камені.

Важко спираючись на палицю, всілась і простягла втомлені ноги. Зміна пози принесла п’янке відчуття миттєвого щастя.

Тут, на березі,