Читати книгу - "Адвокат негідників"

і при світлі маленького кишенькового ліхтарика рахує гроші. Зиркає на дорогу, кидає: «Тут праворуч», і продовжує рахувати. Коли місто лишається позаду, він розслаблено й задоволено видихає, адресуючи мені дурнувату посмішку:

— Порядок.

— Ви в мені сумнівалися?

— Ще й як я у вас сумнівався, Руде. — Показуючи на заправку «Шелл», він питає: «Хочете пива?»

— Ні. Зазвичай я не п’ю пива о п’ятій тридцять ранку.

— Це найкращий час. Заїдьте.

Всередину він іде без грошей. Він без поспіху вибирає пакет чипсів, якого має вистачити йому на шість банок пива, і залазить назад у фургон без найменших ознак занепокоєння. Коли рушаємо знову, він дістає і відкриває банку. Надсьорбує, відтак відкриває чипси.

— Куди ми їдемо, Арче? — дещо роздратовано цікавлюсь я.

— До шосе, а там на південь. Цей фургон і досі пахне новим, знаєте, Руде? Здається, старий мені подобався більше.

Він набиває повен рот чипсів і запиває ковтком пива.

— Шкода. Тільки не смітіть, гаразд? Напарник дуже сердиться, якщо знаходить в машині сміття.

— Це отой ваш товариш?

— Ви знаєте, про кого йдеться.

Ми рухаємось по трасі 63Г досі темній і порожній. Ані натяку на світанок. Я продовжую роззиратися, гадаючи побачити якесь стеження, та вони, звичайно, достатньо добре знають свою справу. Вони десь позаду, а може, десь попереду, а може, чекають на шосе. Знову ж таки, що я знаю про такі речі? Я ж адвокат.

Він виймає з кишені сорочки маленький телефон і підносить до мене.

— Затямте одну річ, Руде. Якщо я побачу копа, відчую копа чи почую копа, я лише натисну оцю кнопочку на цьому телефоні, і десь далеко трапиться дещо нехороше. Зрозуміло?

— Зрозуміло. То де, Арч? Почніть із цього. Де, коли, як? Гроші вже у вас, тепер з вас розповідь. Де дівчина і як нам до неї дістатися?

Він допиває першу банку, плямкає губами, знову набирає повен рот чипсів і кілька миль не видає ані звуку. Тоді відкриває наступну банку. На перехресті каже: «На південь».

У північному напрямку рух жвавий — мешканці передмість їдуть на ранкові зміни на роботу до Сіті. Південний напрямок, натомість, практично безлюдний. Дивлюсь на нього з бажанням ляпасом збити з його обличчя самовдоволену посмішку.

— Арч?

Він відпиває ще пива і підсовується на сидінні.

— Дівчат перевезли з Чикаго до Атланти. Вони часто переїздять з місця на місце, кожні чотири-п’ять місяців. Вони розгортають бурхливу діяльність у містечку, але за якийсь час люди починають плескати язиками, копи починають нишпорити, і тоді вони зникають, відкривають свою лавку десь в іншому місці. Важко тримати все в таємниці, коли пропонуєш гарненьких білих дівчаток за прийнятними цінами.

— Вам видніше. Джиліана Кемп досі жива?

— О так. Ще й як жива. Вона доволі активна, щоправда, в неї вибору нема.

— І вона в Атланті?

— В районі Атланти.

— Це велике місто, Арче, а в нас нема часу бавитися. Якщо маєте адресу — говоріть її мені. Ми так домовлялися.

Він зітхає і робить черговий великий ковток.

— Це у великому торговельному центрі, там жвавий рух, багато машин, люди ходять туди й сюди. «Фізіотерапія «Атлас» — так називається компанія, та насправді це не що інше, як елітний бордель. У телефонному довіднику їхнього номера нема. Фізіотерапевти за викликом. Усе тільки за попереднім записом, просто так не прийдеш. Кожен клієнт повинен мати рекомендацію від іншого клієнта, тож вони — головні терапевти — знають, з ким мають справу. Отож, якщо ви клієнт, лишаєте машину на парковці, може, заходите в «Баскін-Роббінс» на морозиво, гуляєте собі тротуаром, а тоді пірнаєте в «Атлас». Парубок в білому лікарському халаті вітається і поводиться дуже люб’язно, от тільки під халатом у нього заряджена штука. Тримається він як лікар, та він і справді чимало знає про переламані кістки. Він бере гроші, скажімо, 300 доларів готівкою, і проводить вас до таких собі кімнат. Він показує на одну з них, ви заходите, а там невелике ліжко і дівчина — молода, красива і майже гола. У вас із нею двадцять хвилин. Виходите ви через інші двері, і ніхто не знає про ваш сеанс фізіотерапії. Дівчата працюють від обіду й до вечора — вранці вони не працюють, бо пізно прокидаються — а тоді їх збирають і везуть до стрип-клубу, де вони танцюють і виконують свою роботу. Опівночі їх відвозять додому, до гарних затишних помешкань, і замикають на ніч.

— Хто вони?

— Торгівці, вкрай неприємні хлопці. Банда, угруповання, картель, організована бригада злочинців, переважно пов’язаних зі Східною Європою, та є серед них і місцеві. Вони знущаються над дівчатами, тримають їх у страху і розпачі, і підсаджують їх на героїн. Більшість людей у цій країні не вірять, що в їхніх містах існує секс-торгівля, але вона існує. Вона повсюди. Вони, торгівці, обожнюють утікачок,