Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

в нацистському однострої, вільно говорив німецькою та знав промови Гітлера напам’ять. Пізніше він став старообрядцем і відпустив бороду. Була ще група містиків, які цікавилися східною філософією, який та переконували одного молодого художника приєднатися до них.

У країні, яка поволі оговтувалася після років сталінізму та матеріалізму, містикам вдавалося переконати людей, наприклад, у тому, що тигр Чандра в Московському зоопарку є одним із втілень Будди й що можна отримати від нього якесь вище знання, якщо невідступно дивитися йому в очі. Користуючись щирістю та сприйнятливістю цього художника, містики відряджали його до зоопарку, де він годинами стояв на холоді й дивився на Чандру, тоді як вони розважалися з його дружиною.

Шиманов познайомився також із Костянтином Пучковим. Це був студент-філолог, що йому одного разу наснився сон, в якому він нібито побачив істину, але, прокинувшись, не міг згадати, що це було. Потім цей сон повторився, але він теж не зміг його запам’ятати. Третього разу він знову відчув себе вночі віч-на-віч із істиною, зусиллям волі примусив себе прокинутись і, запаливши сірника, записав щось на звороті пачки цигарок, а потім заснув знову. Наступного ранку він прочитав на пачці: «Запах гасу». Ось у чому полягала «істина».

У Пучкова були великі, задумливі карі очі та мрійливий вираз худорлявого обличчя. Він мав приємні манери й гарно розмовляв англійською мовою. Дізнавшись про зміст свого сну, він вирішив, що єдиний спосіб знайти істину — це цілком присвятити себе їй та відмовитися від звичайного життя. Він кинув інститут, залишив свій дім і став волоцюгою, ночуючи на сходових клітках тоді, коли не вдавалося заночувати у друзів. Він припинив їсти, але зберігав свої приємні манери, що становили різкий контраст із його способом життя та мертвотною зовнішністю. Час від часу він працював і навіть примудрявся виконувати якісь випадкові переклади, але щось потойбічне міцно тримало його в полоні. Наприкінці 1960-х років він влаштувався на роботу сторожем на березі річки у Володимирській області. Одного ранку його не знайшли на посту, а за кілька днів його тіло виловили з річки. Причина смерті залишилася невідомою.

Москва 1970-х і 1980-х років була містом, наповненим усілякими цілителями, йогами, кришнаїтами, парапсихологами, послідовниками різних гуру та прихильниками культу живої природи.

Одним із найзнаменитіших гуру був Порфирій Іванов, відомий також як Учитель. Він був майже двометрового зросту, мав надзвичайно широкі плечі й довгу білу бороду, яку не стриг багато років. Ще в молодості Іванов виявив у своїх руках якусь силу і зрозумів, що може використовувати її для лікування людей. Саме в той час він почав також ходити майже без вбрання. Одного разу, коли він сидів на верхівці пагорба, в нього виникло видіння. Він побачив величезну, довгу змію, що стала звиватися, й зрозумів, що змія — це світове зло й що все зло в світі походить від того, що людина ображає природу.

У 1930-х роках Іванов об’їздив усю Росію, одягнений у самі лише труси, навіть у сильні морози. Секта євангелістів-флагелантів (самобичувальників) знайшла його в якомусь селищі на Північному Кавказі. До того вони роками блукали в пошуках «голого Бога». Флагеланти забрали його до свого села Боги в Ростовській області, яке після війни було перейменовано в Ново-Кондручі.

Нікому точно не відомо, хто із зовнішнього світу першим відкрив Іванова. Але його стали регулярно відвідувати люди, й згодом він розробив певну систему настанов. Він проповідував єдність людини з природою та теплоту людських стосунків. Він рекомендував своїм учням — як ростовським студентам, так і московським і ленінградським інтелігентам — не менше 20 хвилин на день стояти на землі босоніж, двічі на день митися холодною водою, поститися впродовж 4 годин по середах і 72 годин з п’ятниці до неділі. Він ніколи не вживав слова «Бог». Він завжди говорив, що радиться з природою, і розповідав про різні дива, які траплялися з людьми під впливом природи.

Впродовж багатьох років люди з навколишніх селищ приходили до нього лікуватись, і завдяки цим цілительським здібностям слава Іванова ставала дедалі гучнішою. У 1970 році його поклали до психіатричної лікарні, звідки випустили лише в 1974-му, після того, як його учні зібрали достатньо грошей, щоби купити головному лікарю кольорового телевізора.

Щороку на радянський День учителя сотні людей із сусідніх селищ і учні Іванова з усієї країни збиралися на пагорбі біля Ново-Кондручі, щоби послухати його проповіді та отримати поради. У 1978 році Іванов приїхав до Москви, щоби поговорити з директором Московського онкологічного центру на Каширському шосе. Він привіз із собою листи тридцятьох хворих, які писали, що він вилікував їх від раку. На вулиці в той день був тридцятиградусний мороз, а Іванов ішов засніженими вулицями босоніж, одягнений лише в труси. Лікарі в центрі відмовилися з ним розмовляти, але директор зрештою сказав йому: «Одягніться, і я з Вами поговорю».

«Як я можу одягнутися? — ображено сказав Іванов. — Я є голою сутністю».

1979 року, коли сотні людей зібралися в День вчителя в Ново-Кондручі, щоб висловити свою пошану, власті в Ростові, які певний час терпіли Іванова і вважали його нешкідливим сільським диваком, вирішили, що ситуація зайшла надто далеко і утворилася нова секта. Селище оточили солдати і розсіяли натовп.

У свої останні роки «старі більшовики» часто зустрічалися в санаторії ім. Леніна поблизу підмосковної станції Кратово та в лікарні № 60 на бульварі Ентузіастів. Однією із таких старих більшовичок, з історією життя якої я познайомився, була мати А. І. — сором’язлива жінка з тихим голосом, абсолютна віддана ідеям марксизму-ленінізму.

А. І. підозрював у своїй матері якийсь природний фанатизм. Коли її брат помер у Білорусі від туберкульозу, вона так за ним побивалася, що їла з братової тарілки, щоби теж заразитися цією хворобою (вона і справді заразилася й урятувалася лише завдяки тому, що її як комсомолку відправили лікуватися до спеціальної лікарні в Криму). Молодою жінкою вона брала участь у «класовій боротьбі на селі».

У 1930-х роках мати А. І. стала викладачем суспільних наук в одному із московських інститутів. Вона була така віддана марксизму-ленінізму і така байдужа до навколишнього життя, що подекуди забувала і про власний добробут, який міг би бути кращим, якби вона не так серйозно сприймала цю доктрину. Одного разу, коли на партійних зборах обговорювали один із теоретичних внесків Сталіна, вона підвелась і заявила, що сказане Сталіним не є чимось новим, а лише іншим формулюванням відомого положення. Вона нікому, навіть Сталіну, не збиралася дозволяти викривлювати