Читати книгу - "Нездоланний"

Ричер продовжував чекати. Товстун тим часом подався своїми стегнами вперед. Видно, у нього була своя спеціальна техніка. Він збирався підважити себе, наче дощечку, а потім допомогти собі руками набути стоячого положення. Або він міг штовхнути себе, поклавшись на те, що зможе втримати рівновагу і покотитися собі далі. Жоден із цих маневрів не виглядав простим. Проте вони обидва були досить реальними. Не провів же цей тип усе своє життя на одному й тому ж місці. Ричер нагадав:

– У нас немає часу.

Але тоді раптом заговорив хлопець із латиноамериканською зовнішністю. Можливо, це було щиросердне зізнання, повне жалю та каяття, повне обіцянок про майбутні зміни, і воно було висловлено у короткій формі та вихованим тоном, але, очевидно, було в цих словах щось таке, що товстун хотів спростувати або прокоментувати, тому що він одразу ж відкинувся назад, зробивши це ще більш незграбним та безладним рухом, ніж до цього. І вони повернулися до розмови.

У Ченґ знову продзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді промовила:

– Тепер ми стовідсотково можемо бути певні, що це Мерченко.

Вона проїхала по дорозі ще близько двадцяти ярдів, після чого зробила розворот від одного боку тротуару до іншого і повільно поїхала назад, плавно зупинившись на узбіччі всього лишень трохи не доїжджаючи до тієї лінії, звідки їх можна було б бачити з прочиненої половинки воріт. Це все одно залишало Ричерові шістдесят футів до його мішені. Двадцять до воріт і ще сорок через подвір’я. Правий поворот. Він відчинив двері зі свого боку і вийшов з авто. Пістолет із глушником приховати було неможливо, тому він просто притиснув його до себе вздовж тіла, зброя була довгою та загрозливою на вигляд і займала всю довжину від середини стегна до середини литок. Достоту недвозначно виглядало. Але її звукові переваги точно були цього варті, сподівався Ричер, думаючи про те, що вони зараз знаходилися недалеко від центру шостого за величиною міста Америки, та ще й у робочий час.

Зробивши шість кроків по тротуару, Ричер повернув у двір. За ворітьми охорони не було. Лише сміттєві баки прямо по курсу. Тоді сад. Тоді товстун. Досі розмовляє. Не дивиться в його бік. Ще ні. Латиноамериканський хлопець досі стояв нерухомо, із високо зведеною головою, погляд на тому самому рівні, він продовжував мужньо терпіти нотації товстуна. Ричер продовжував іти далі, жвавою, проте не надто квапливою ходою, пістолет досі був опущеним, його підбори голосно тупотіли по бетонному покриттю, настільки голосно, що просто не вірилося, що товстун досі не звернув на нього уваги, проте саме так і було. Він досі говорив, тепер Ричер міг розчути, про що саме, голос у нього був такий же, як і тоді, коли Ричер говорив із ним по телефону, – сварливий, принизливий і образливий, а його голова знову затрусилася на широкій шиї.

І раптом він його помітив. Він повернув свою голову, яка рухалася повністю незалежно від його тіла, і мимохіть розтулив рот. Тієї миті Ричер уже підійшов до імпровізованого частоколу, який був один фут заввишки, підійшов до блискучої трави, звів зброю і зробив ще один крок уперед.

У небилицях, які зазвичай розповідають, сидячи навколо вогнища, перед убивством завжди відбувалася ще коротка та лаконічна розмова. Тому що поганцю потрібно було розповісти, чому він повинен померти, наче згадка про постраждалу сторону, представлену Емілі Лейр, а ще Пітером і Лідією Мак-Кеннами, а ще онуками охоронця з вартівні, може їх усіх втішити та підбадьорити. А ще тому, що поганцю потрібно було дати шанс або визнати свою провину і покаятися, або і далі її заперечувати, у будь-якому разі історія носила класичний характер, залежно від наступної відповіді героя.

Але казки казками, а реальність реальністю. Ричер не сказав нічого і одразу вистрелив товстуну в голову, двічі, завдаючи йому подвійного удару – «пах, пах», – після чого він поглянув на двері, що вели до кухні.

Вони були зачиненими. Глушник чудово спрацював на відкритому просторі. Ричер обернувся та переступив назад через частокіл. Латиноамериканець сказав:

– Gracias, hombre![20]

Ричер усміхнувся. Для цього хлопця його вчинок був наче манною із неба. Він, мабуть, про це тільки і молився щохвилини. У буквальному сенсі. Це були його точні слова. «Господи, пришли, будь ласка, когось, хто б вистрелив цьому типу в голову просто зараз». Диво. В неділю він навіть піде до церкви на месу.

Ричер попрямував геть із подвір’я, рухаючись тим самим маршрутом, із такою самою швидкістю, стрімкою, проте неспішною ходою. По дорозі він витер пістолет об свою сорочку та викинув його в перший на шляху сміттєвий бак. Тоді попрямував далі й вийшов через ворота. Щойно Ченґ його побачила, вона обережно поїхала в його напрямку, він сів усередину, і вони вирушили геть.

Вествуд обрав вишукане місце біля Скотсдейла. Рух на дорозі був дуже повільним через годину пік, тож коли вони приїхали, уже почало сутеніти. Вони знайшли журналіста в барі, вигляд у нього був практично таким, як і минулого разу, – волосся було скуйовджене, борода заплутана, на ньому був той самий тонкий одяг із багатьма застібками, а ще біля його ніг лежала велетенського розміру сумка. Він читав книжку про марихуану. Можливо, це буде його наступною темою після пшениці.