Читати книгу - "Темна матерія"

зроблю для тебе все».

Я більше не хочу це читати, блокую всі номери, видаляю всі повідомлення.

Але одне повідомлення якось особливо впадає мені в очі.

Воно не з невідомого номера.

Воно від Джейсона.

Номер мого мобільного. Увесь цей час він користувався моїм телефоном. Із тієї ночі, коли він напав на мене на вулиці.

«Тебе немає дома. Ти не відповідаєш по телефону. Ти мусиш знати. Все, що я можу сказати, це те, що я люблю тебе. Саме тому. Час, який я провів із тобою, був найкращим у моєму житті. Будь ласка, зателефонуй мені. Вислухай мене».

Я вимкнув телефон Даніели і сказав Чарлі, щоб він вимкнув свій.

— Доведеться вимкнути їх назавжди, — кажу я. — Якщо вони будуть увімкнені, будь-хто з них зможе нас вистежити.

Коли пообіддя перейшло у вечір, а сонце почало хилитися до горизонту, ми вже їхали безкрайніми просторами Нортвудс.

Дорога порожня.

Тільки наша.

Ми часто проводили літні канікули у штаті Вісконсин, але ніколи не забивалися так далеко на північ. Тим більше взимку. Ми долаємо милі, не зустрічаючи жодних ознак цивілізації. А кожне місто, через яке ми проїжджаємо, здається меншим за попереднє — роздоріжжя серед порожнечі.

У джипі «Черокі» повисає гнітюча тиша, і я не знаю, як її порушити.

Точніше, не наважуюсь.

Усе життя тобі торочать, що ти унікальний. Особистість. Що на всій планеті немає іншого тебе.

Це — гімн людства.

Але на мене це більше не розповсюджується.

Чому Даніела повинна любити мене більше, ніж інших Джейсонів?

Я дивлюся на неї на передньому пасажирському сидінні, і мучуся від невідомості, що вона тепер думає про мене, що відчуває.

Чорт, треба ще розібратися, що я про себе думаю.

Вона тихо сидить біля мене, спостерігаючи, як за вікном проноситься ліс.

Я нахиляюся через консоль і беру її за руку.

Вона дивиться на мене, а потім знову повертається до вікна.

У сутінках я в’їжджаю в містечко під назвою Айс Рівер, яке справляє враження достатньо віддаленого.

Ми прихоплюємо трохи фаст-фуду, потім заїжджаємо в продуктовий магазин, щоб підкупити продуктів і товарів першої необхідності.

Чикаго, здається, не має меж — там навіть у передмісті ніде яблуку впасти.

А от Айс Рівер закінчується відразу.

Ось ми в місті, їдемо повз занедбаний торговий ряд із позабиваними вітринами. А через секунду будиночки й ліхтарі вже зникають у боковому дзеркалі, і ми знову їдемо через ліс і темряву, а фари кидають конус яскравого світла крізь вузький коридор високих сосен, які туляться обабіч дороги.

Дорога тече під світлом фар.

Нам не трапляється жодна машина.

Я звертаю на третьому повороті, кілометрів через два від містечка, виїжджаю на односмугову засніжену дорогу, яка звивається між ялинами й березами до кінця невеликого півострова.

Через кількасот метрів фари висвітлюють фасад дерев’яного будинку — здається саме те, що я шукаю.

Як і більшість будинків у прибережній смузі озера у цій частині штату, він темний і безлюдний.

Зачинений до наступного сезону.

Я ставлю «Черокі» на зупинку на кільцевій під’їзній доріжці й глушу двигун.

Дуже темно, дуже тихо.

Я дивлюсь на Даніелу і кажу:

— Я знаю, що тобі не сподобається ця ідея, але вломитися сюди менш ризиковано, ніж оформляти папери на оренду будинку.

Усю дорогу з Чикаго — шість годин — вона майже не розмовляла.

Наче не при собі.

— Я розумію, — відповідає вона. — Що для нас тепер якесь там незаконне вторгнення, правда?

Відчиняю двері й мало не до колін провалююсь у свіжий сніг.

Різкий холод.

Тихо й безвітряно.

Одне з вікон спальні не замкнене, тож мені навіть не доведеться вибивати скло.

Ми заносимо магазинні пакети на криту веранду.

Всередині холодно.

Я вмикаю світло.

Перед нами — сходи, які ведуть у темряву другого поверху.

— Гидотне місце, — кривиться Чарлі.

Воно не таке гидотне, як відгонить цвіллю і занедбаністю.

Будиночок для відпочинку в міжсезоння.

Ми заносимо речі на кухню, складаємо їх на стіл і йдемо оглядати будинок.

Внутрішнє оздоблення затишне й старомодне.

Приладдя старе, біле.

Лінолеум на підлозі в кухні