Читати книгу - "Реальна загроза"

так і сяє від пихи за своє недавнє підвищення — з серетаря диктатора до секретаря монарха.

Зате космічні піхотинці, що стояли на посту обабіч дверей, відсалютували мені як старшому офіцерові. Я підніс руку до козирка, відповідаючи на їхнє вітання, і пройшов до кабінету.

Батько був у своїй звичайній адміральській формі, хіба трохи оновленій — із золотими імператорськими еполетами на плечах. Він сидів у кріслі, а на столі перед ним височів голоґрафічний макет складної споруди з вежами й куполами, що нагадувала якесь казкове місто з фентезійних фільмів.

— Привіт, Алексе, — сказав батько, даючи цим зрозуміти, що наша зустріч неофіційна. — Як там мої онуки?

Це питання він ставив мені й Павлову щодня, а то й по кілька разів на день, дарма що Яна, Елі та Ліна були лише на другому місяці вагітності.

— Усе гаразд, — як завжди, відповів я і вказав на макет. — А що це в тебе?

— Та просто дозволив собі розслабитися й помріяти. Весь сьогоднішній ранок ми вирішували, куди подіти ендокринолові гроші. З інвестиціями в економіку нема проблем, з імпортом — також; скасування всіх податків з фізичних осіб уже вирішена справа. А от що стосується різних соціальних програм… тут усе дуже складно. Треба додержатись балансу, знайти золоту середину — щоб люди були задоволені, але в жодному разі не перетворилися на дармоїдів.

— Надзвичайно складна задача, — серйозно погодився я.

— Навіть складніша, ніж ти думаєш. Ну, пенсії за віком і з непрацездатності, повне медичне страхування, включно з послугами психоаналітиків і косметологів, безкоштовна освіта, стипендії кращим учням, ґранти на навчання в найпрестижніших університетах Землі, виплати на виховання дітей, підйомні для молодих родин і тому подібне — тут усе ясно, питання лише в сумах. Зате є багацько оригінальніших проектів. Наприклад, міністр культури запропонував узяти на державне утримання всіх артистів, музикантів, письменників, художників і решту творчої братії.

— Це неправильно, — сказав я. — Тоді кожен нероба зможе оголосити себе творчою особистістю. Отримувати допомогу з безробіття для багатьох принизливо. Інша річ — за державний кошт ґрафоманити в своє задоволення або виконувати музику, від якої в слухачів вуха в’януть.

— У цьому й проблема. Міністр бачить вихід у створенні спеціальних комісій, але я категорично проти — творча цензура огидна. — Батько допитливо зиркнув на мене. — Ти здивований, що я проти цензури?

— Ні. Я вже краще знаю тебе, ніж рік тому. А що ж до фінансування культури та мистецтва, то тут потрібен диференційований підхід. Дещо можна запозичити з практики інших планет, а дещо вигадати новеньке. От, до прикладу, література. Пропоную надавати безумовну підтримку всім письменникам-початківцям. Нехай кожен, хто забажає, отримає свій шанс — ґрант на написання дебютної книжки, безкоштовне видання, розповсюдження й реклама. Та лише один раз. А от авторам, чиї книжки мають попит, доплачувати надбавки за кожну продану копію і додаткові преміальні, якщо їхньою творчістю зацікавилися на інших планетах.

Батько гмикнув.

— Між іншим, непогана ідея. Нікому з нас вона не спала на думку, хоча лежала на поверхні. Вочевидь, ми й справді забагато працюємо — до отупіння. Тому я й вирішив узяти перерву й помилуватися цією красою. — Він кивнув у бік „казкового міста“. — Наш майбутній палац і нова урядова резиденція. Подобається?

— Круто! — сказав я.

— Думаю, й народові сподобається. До речі, зверни увагу, де він буде розташований.

Я придивився. Те, що на перший погляд здалося мені просто синьою підкладкою під макетом, насправді виявилося водяною поверхнею.

— Посеред Світ-Лейк? — здогадався я.

— Саме так. — Батько зменшив зображення, щоб голоґрафічна проекція охопила все озеро, в центрі якого висів на антиґравах палац. — По-моєму, дуже симпатично.

Він підвівся з крісла, підійшов до широкого вікна й задивився на справжнє озеро, де ще не було ніякого палацу.

— Мир, — прошепотів батько ледве чутно. — Нарешті мир! Усе ще не віриться… Я, синку, понад тринадцять років жив у стані війни — відколи стало відомо про нашу монополію на ендокринол. Але тепер, слава богу, все закінчилося. Ми в безпеці. Не завдяки землянам, хоча союз із ними — додаткова запорука стабільності; а завдяки нам самим, завдяки тисячам ериданських офіцерів, завдяки маленькій планеті Заркон та її юному принцові Ґорану. Ми маємо найновішу зброю з величезною руйнівною силою, придатну лише для наших умов; маємо потужну Планетарну Оборону, здатну за допомогою „звапів“ зупинити будь-якого аґресора; і маємо великий Зоряний Флот — тепер уже зайвий з військової точки зору.

Я нерозуміюче глянув на батька:

— Як це „зайвий“?

— А ти сам подумай, Алексе. Уяви собі таку ситуацію, що якийсь аґресор, проіґнорувавши наявні реалії, вирішить напасти на Ютланд. Як він обладнає свої кораблі?

— Встановить додаткові емітери, — відповів я. — Пробивши тим самим здоровенну діру в державному бюджеті. А ще всіма правдами та неправдами роздобуде „звапи“ й озброїться ними.

— От тобі й відповідь. Ніякої битви на підступах до системи вже не буде. Загарбницький флот долетить на надсвітловій до самої „тіньової зони“, а потім уже наші міжзоряні кораблі опиняться в рівних умовах з ворожими. Вони матимуть змогу маневрувати лише в звичайному просторі і будуть таким ж вразливими для „звапів“, як і противник. Інша річ — Планетарна Оборона. Для кораблів без вакуумних емітерів „звапи“ становлять аж ніяк не більшу загрозу, ніж кишенькові ліхтарі.

— А, чорт! — вилаявся я, а подумки обізвав себе тупаком.

— От-от. Зараз ми в темпі виробляємо „звапи“ й озброюємо ними як Зоряний Флот, так і Угруповання Планетарної Оборони, але в разі гіпотетичного нападу бойові дії вестиме саме остання — і розіб’є будь-якого аґресора дощенту. А варіанти на зразок того, що десь далеко за межами системи ворожі кораблі зроблять зупинку, демонтують свої емітери і далі рушать на досвітловій, це взагалі з царини фантастики.

Я розгублено похитав головою: