Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

помилився. Я нічого не помічаю.

— Шкода, — сказав Консель. — Мені б хотілося зблизька глянути на спрута. Кажуть, ніби він може затягти в безодню цілого корабля. Цих тварин називають крак…

— Крак — і каюк! — іронічно кинув канадець.

— Кракенами, — незворушно доказав Консель, не зваживши на жарт свого товариша.

— Зроду не повірю, — сказав Нед Ленд, — що на світі існують отакі тварини.

— Чому б і ні? — запитав Консель. — Ми ж були повірили в нарвала.

— І помилилися, Конселю.

— Безперечно! Та інші, може, й досі вірять.

— Можливо, Конселю, — відповів я, — але я повірю в існування цих почвар лише тоді, коли власноручно хоч би одну з них витребушу.

— То пан професор не вірить, що є велетенські спрути? — спитався Консель.

— А який чорт у них повірить?! — вигукнув канадець.

— Багато хто вірить, друже Неде.

— Тільки не рибалки. Вчені — може!

— Вибачте, Неде. І рибалки, і вчені!

— Але ж я бачив сам, — преповажно сказав Консель, — сам бачив, як один головоногий тяг під воду велике судно.

— Ви це бачили? — запитався канадець.

— Бачив, Неде!

— На власні очі?

— На власні очі.

— Де ж, де саме бачили?

— У Сен-Мало, — не задумуючись, відповів Консель.

— У гавані? — глузливо запитав Нед Ленд.

— Ні, в церкві.

— У церкві! — вигукнув канадець.

— Еге ж, Неде. Того спрута намальовано на картині.

— Але ж бо! — вигукнув Нед, заходячись сміхом. — Пан Консель глузує з мене.

— Він каже правду, — мовив я. — Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий із легенди; а ви знаєте, чого варті легенди з царини природничої історії! Надто коли йдеться про страхіття, уява не знає меж. Розказували не тільки те, що спрути здатні потопити судно; якийсь Олаус Магнус згадує спрута одну милю завдовжки — він скидався скорше на острів, а не на тварину. Кажуть і таке: один нідроський єпископ надумав колись звести олтар на величезній скелі. Тільки-но він скінчив відправу — скеля попливла, а там і зовсім поринула в море. То не скеля була, а спрут.

— Ото і все? — запитав канадець.

— Ні. Інший єпископ, Понтоппідам Бергемський, також розповідає про спрута, на якому міг би провадити маневри цілий кавалерійський полк.

— Ну й брехуни ж ті єпископи! — сказав Нед Ленд.

— Нарешті древні природознавці згадують про страхіття з пелькою, як ціла за тока; вони не годні пропхатися Гібралтарською протокою.

— Ну й на здоров'я! — мовив канадець.

— А є хоч трохи правди в цих оповідях? — озвався Консель.

— Нема, друзі, нема нічогісінько, крім того, що вони переступають межі вірогідності і стають казкою або легендою. Просто уяві оповідача треба як не причини, то хоч приводу. Безперечно, серед кальмарів і спрутів трапляються величезні, але, відома річ, не такі, як китоподібні. Арістотель твердив, що бувають кальмари п'ять ліктів завдовжки, себто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки подибували спрутів понад метр вісімдесят сантиметрів завдовжки. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються кістяки спрутів два метри завбільшки. Проте, за визначенням натуралістів, один із спрутів довжиною шість футів мав мацаки двадцять сім метрів. Цього досить, щоб він став страхітливою почварою.

— А зараз таких ловлять? — спитав канадець.

— Якщо й не ловлять, то, в кожному разі, моряки часом бачать їх. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, разів кілька запевняв, ніби здибав у Індійському океані це величезне страхіття. Але найдивовижніший випадок — і він спростовує всі сумніви щодо існування велетенських спрутів, — трапився 1861 року.

— Який же то випадок? — запитався Нед Ленд.

— Ось який. 1861 року на північний схід од Тенеріфе, на тій самій широті, де ми зараз, команда сторожового судна «Алектон» помітила страхітливого кальмара. Капітан Буге наблизився до тварини й атакував її гарпунами та рушничними пострілами, але не домігся успіху, бо кулі й гарпуни пронизували м'яке тіло, як драглі. По кількох марних спробах на кальмара вдалося накинути зашморг. Зашморг ковзнув до хвоста і аж тут затримався. Тоді заходилися витягати страховиддя на борт, та воно було таке важке, що линва відтяла йому хвоста, і, втративши ту оздобу, кальмар шубовснув у море.

— Нарешті хоч один факт! — сказав Нед Ленд.

— Факт незаперечний, мій любий Неде. Цього молюска навіть запропонували назвати «кальмаром Буге».

— А скільки він був завдовжки? — спитав канадець.

— Мабуть, метрів із шість? — поцікавився Консель; стоячи при вікні, він пильно придивлявся до заглибин у скелях.

— Саме такий, — відповів я.

— А чи не було в нього часом на голові,— вів Консель далі,— восьми мацаків, що звивалися, ніби гадючий вивід?

— Були й мацаки.

— А очі — вирлаті й здоровенні?

— Авжеж, Конселю.

— А рот схожий на папужий дзьоб, тільки величезний?

— Схожий, Конселю!

— Тоді хай пан професор гляне, — спокійно промовив Консель, — ондечки як не кальмар Буге, то принаймні один з його братів.

Я повернувся до Конселя. Нед Ленд кинувся до вікна.

— Ну й почвара! — вигукнув він.

Я й собі глянув у вікно і мимохіть відсахнувся. Перед очима рухалася справді страхітлива почвара.

Це був велетенський кальмар метрів вісім завдовжки. Вп'явшися в нас синьо-зеленими баньками, він мчав задом наперед до «Наутілуса». Вісім рук, чи, скорше, вісім ніг, що росли просто з голови — тим-то й назвали цих тварин головоногими, — були