Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Це був слід селян, які рятувалися втечею. Якщо на цій території й жили нікарці, вони давно пішли, покинувши пожитки на узбіччі, коли їх було уже несила нести. Коли відчайдушне бажання вижити пересилило прив’язаність до майна, нікарці один за одним кидали все.

Це Фейлень таке накоїв чи Федерація? У Жинь стиснулося саме нутро від думки, що вона може бути винною в цьому. Але якщо бог вітру й справді заподіяв ці руйнування, то він уже давно рушив далі. Коли вони їхали, повітря не рухалося — поблизу не було ані химерних вітрів, ані торнадо, здатних розірвати їх на шмаття.

Можливо, він творив хаос у світі деінде. Можливо, втік на північ — відсидітися, зцілитися і звикнути до такої жаданої свободи. Кому до снаги передбачити волю бога?

Федерація вже зруйнувала Тікані? Чи вчасно до Фанів дійшли чутки про наступ ворожих військ, щоб вони встигли втекти раніше, ніж Федерація зрівняла їхнє селище з землею? А що сталося з Кесеґі?

Жинь подумала, що солдати Федерації могли прихопити собі щось із покинутого. Але вони рухалися так швидко, офіцери горлали на свої загони, коли ті зупинялися щось підібрати. Туди, куди вони прямували, вони хотіли дістатися якнайшвидше.

Серед розкиданих скринь та меблів Жинь побачила при дорозі чоловіка. Згорбившись, він сидів біля бамбукової жердини для носіння, з тих, які фермери використовують, щоб урівноважити кошики з водою для зрошення. Він змайстрував великий знак із чорним написом, на якому нечітким почерком написав: «П’ять злитків».

— Дві дівчини, — повільно проказав він. — Дві дівчини, здорові дівчини, продаю.

З дерев’яних кошиків визирнули двоє малюків. Вони зачудовано глянули на солдатів, які йшли далі. Одна з дівчаток помітила Жинь, яка підглядала з-під брезенту, і з неусвідомленою допитливістю закліпала осяйними оченятами. Вона підняла крихітні пальчики й помахала їм за мить до того, як солдати в захваті закричали.

Жинь позадкувала від щілини в брезенті. Очі налилися слізьми. Їй бракувало повітря. Вона міцно замружилася. Вона не хотіла бачити, що стане з тими дівчатками.

— Жинь?

Вона тільки-но помітила Алтаня, який скрутився на іншому боці фургона. Жинь заледве бачила його в темряві накриття. Вона незграбно пересунулася до нього, немов щогла.

— Де ми? — запитав він.

— Не можу сказати, — промовила вона.— Але ніяк не біля гір Кукхонінь. Ми їдемо рівною дорогою.

— Ми у фургоні?

— Гадаю, що так. Не знаю, скільки їх.

— Це не важливо. Я витягну нас. Я хочу пропалити ці мотузки, — заявив він. — Відступи назад.

Вона поповзла до іншого кінця фургона за мить до того, як Алтань запалив невеликий вогник на руках. Його пута охопив вогонь по краях, і вони почали повільно чорніти.

Фургон наповнився димом. Очі в Жинь засльозилися, вона не стрималася й закашлялася. Минали хвилини.

— Ще трошки, — сказав Алтань.

Дим звивався з мотузок густими щупальцями. Жинь глянула на брезент і запанікувала. Якщо дим не вийде, вони задихнуться до того, як Алтань розірве пута. Але якщо вийде…

Жинь почула крики над головою. То була муґенська, але перекласти вона не змогла через стислість та різкість команд.

Хтось сіпнув брезент.

Алтаневе полум’я тільки-но розгорілося на повну силу, як раптом солдат вилив на нього ціле відро води. Повітря наповнилося шипінням.

Алтань закричав.

Хтось затиснув Жинь рота вогкою ганчіркою. Вона відбивалася й пручалася, затамовувала подих, але вони встромили щось гостре їй у поранене плече, і їй лишалося тільки різко вдихнути від болю. А тоді ніздрі наповнив солодкий запах газу.

Світло. Світло, таке яскраве, що різало, мов ножами по очах. Жинь спробувала відвернутися від джерела світла, але нічого не трапилося. Якусь мить вона марно сіпалася, налякана, що її паралізувало, аж доки не зрозуміла, що її прив’язали ременями. Прикували до якогось плаского ліжка. Периферійний зір Жинь обмежувався верхньою половиною кімнати. Напружившись, вона змогла розгледіти тільки голову Алтаня поруч зі своєю.

Жинь нажахано роззиралася. По боках кімнати стояли полиці. Їх заповнювали склянки з ногами, головами, органами та пальцями. Кожна методично підписана. У кутку стояла величезна скляна камера. Усередині було тіло дорослого чоловіка. Жинь цілу хвилину витріщалася на нього, аж доки зрозуміла, що він давно помер. То був лише труп, збережений у хімікатах, немов мариновані овочі. У його очах навічно застиг жах, рот був широко розкритий у підводному крику. На підписі до скляної камери гарним, акуратним почерком зазначалося: «Нікарець, 32 роки».

Склянки на полицях були підписані схожим чином. «Печінка, нікарська дитина, 12 років». «Легені, нікарка, 51 рік». Жинь отупіло подумала: невже й вона закінчить ось так, охайно розчленованою в цій операційній? «Нікарка, 19 років».

— Я знову тут, — поруч отямився Алтань. Його голос скидався на сиплий шепіт. — Ніколи не думав, що знов опинюся тут.

Від жаху в Жинь немовби обірвалося все нутро.

— Де ми?

— Прошу, — сказав Алтань. — Не змушуй мене пояснювати.

Тоді Жинь точно зрозуміла, де вони.

У думках луною почулися слова Чаґханя:

«Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом… Вони десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими».

Солдати Федерації привезли їх на ту саму дослідну базу, куди ще дитиною викрали Алтаня. Це місце лишило йому скалічену залежність від опіуму. Це місце звільнили призахідники. І після Другої Макової війни його мали знищити.

«Мабуть, провінція Змії впала», — пригнічено усвідомила Жинь. Федерація захопила більше земель, ніж вона боялася.

Призахідники давно пішли. Федерація повернулася. Чудовиська повернулися до свого лігва.

— Знаєш, що найгірше? — сказав Алтань. — Ми так близько від дому. Від Спіру. Ми на узбережжі. Просто біля моря. Коли вони вперше привезли нас сюди, тут було не так багато кліток… Вони помістили нас у кімнату з вікном, яке виходило до води. Я бачив сузір’я. Щоночі. Бачив зірку Фенікса й думав, що якби мені вдалося просто вислизнути, то я зміг би пливти й плив би доти, доки не знайшов би шляху додому.

Жинь уявила чотирирічного Алтаня, замкненого тут, як він дивився на нічне небо, доки його друзів розрізали та препарували. Їй хотілося потягтися й торкнутися його, але хоч як сильно вона смикала пута, ворухнутися не могла.

— Алтаню…

— Я думав, що хтось прийде й витягне нас, — продовжив він, і Жинь здалося, що він уже говорив не з нею. Немов описував нічне жахіття в порожнечу. — Навіть коли інших убили, я думав, що, можливо… Можливо, батьки ще прийдуть по мене. Але коли загони призахідників звільнили мене, вони сказали, що я ніколи не повернуся додому, що на острові лишилися самі кістки й попіл.

Алтань замовк.

Жинь забракло слів. Вона відчувала, що треба щось сказати, аби відволікти його, перемкнути його увагу на пошук виходу звідси, але на думку спадали самі сміховинні дурниці. Як вона могла його втішити?

— Як добре! Ви прокинулися.

Її роздуми перервав високий тремтливий голос. Той, хто говорив, стояв позаду Жинь, поза межами її поля зору. У неї мало очі не повилазили з орбіт, коли вона