Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 37

Мрець!

 

Першою хазяйського сина в обірваній і худорлявій істоті впізнала прачка, вона ж за сумісництвом солістка жіночого хору за будь-якого скандалу. Дівчина здивовано витріщилася на це явище. Згадала, що господарський син понад рік тому помер. Зрозуміла, що мерці по вулицях ходити не повинні і, видавши невиразний звук, зомліла, ледь не придавивши нещасного цілителя, якого якась нелегка потягла проходити біля неї. Ні, земля від падіння цієї дівчини не здригнулася, але саме падіння вийшло досить гучним, щоб привернути до себе увагу. При дівчині був мідний казан, який вона кудись несла, він і взяв на себе відповідальність за звуковий супровід дівочої непритомності.

Після цього на Сойно вже дивилися всі, кому не пощастило опинитися поряд. Хтось тонким голосом заголосив про привида. Хтось спробував вдарити в мерця, що ожив, чимось важким. Чи щоб упокоїти, чи щоб переконатися у його нематеріальності. Правильніше всіх повівся цілитель. Він зажадав тиші і спробував обстежити Сойно щодо серцебиття. Яке, на свій подив, знайшов. Довелося визнати, що Сойно живий. Далі цілитель повівся як справжній професіонал. Він почав вивчати здоров'я людини, що стоїть перед ним. Нічого іншого на думку просто не спало. Натовп, що стоїть навколо, затамував подих і чекав на результати.

Про непритомну прачку всі якось забули. Даремно, звичайно. Дівчина прийшла до тями, трошки подумала про те, чому валяється посеред двору на землі. Потім згадала і голосно завила:

- Мре-е-е-е-ець!

Натовп шарахнувся так, ніби у Сойно різко виросли ікла в комплекті з пазурами і він почав облизуватися, обираючи жертву.

— Живий він! — обурено заволав цілитель. Йому здалося, що хтось сумнівається у його компетентності.

— Мре-е-е-ець! — заперечувала прачка, озброюючись своїм мідним казаном.

— Живий! — спробував її перекричати цілитель.

Дівчина його не чула. Вона зручніше перехопила казан і почала захищати своє життя. Першим під роздачу потрапив цілитель, який не здогадався відскочити з траєкторії польоту мідної зброї. Замах у прачки був богатирський, і цілителя відкинуло досить далеко. Де він і ліг відпочити від трудів праведних.

Сойно підпірнув під рукою войовниці, що зажмурилася від жаху, і спробував зникнути в натовпі. Доля цілителя на подвиги його не надихала. Натовп його намірів не зрозумів і, підвиваючи, кинувся врозтіч. Найнерозумніші чи невдачливі підбігли надто близько до войовничої прачки, за що й отримали удари казаном.

— Мертвий! — дівчина переконалася у своїй правоті і почала розмахувати казаном інтенсивніше. Напевно, їй здавалося, що кількість трупів, що ожили, збільшилася. Або, що труп один, але дуже ударостійкий.

— Мре-е-е-е-ець! — підтримали прачку ще кілька жіночих голосів.

Сойно розгублено завмер. Такого прийому він не очікував. Йому здавалося, що саме в рідному замку більша частина його проблем нарешті закінчиться. Дуже хотілося поїсти, помитися і поміняти лахміття з чужого плеча на нормальний одяг.

Челядь почала потихеньку озброюватись усім, що під руку потрапило. Попадався їм переважно сільськогосподарський інвентар і сокири.

— Живий я! — спробував довести правоту цілителя хлопець, відступаючи від націлених йому в живіт вил.

Йому не повірили. Хтось навіть попросив сходити на цвинтар і помилуватися власною могилою.

Прачка все ще підвивала і розмахувала казаном.

На щастя для Сойно, криками у дворі зацікавився його батько. Настрій у Шітіто Рана був паршивий. Він пив на самоті і розмірковував про те, яке рішення буде гірше. Вибір був невеликий. Або відпустити Ладане назад у Місто, або ні. Якщо не відпустить, доведеться посваритися з дочкою, з братом, можливо, навіть із магами Міста, які виявили в дівчинці якийсь рідкісний талант. Зате самому буде спокійніше. І поряд з Ладане не буде жодних хлопчаків із нелюдськими мечами. З іншого боку, небезпечним хлопчина зовсім не виглядав, незважаючи на всі чутки, мертвого граха та дивну зброю.

Складний вибір.

А крики у дворі робили його ще складнішим. Заважали зосередитися.

Згадавши недобрим словом істеричних баб, яким давно заміж пора, господар замку пішов у напрямку криків. На свій безмежний подив він помітив, як туди ж поспішають усі зустріті по дорозі люди, починаючи від помічників кухаря і закінчуючи вартою. Може, хлопці знову щось начудили? Чи не вони?

Кіого вискочив зі своєї кімнати, на ходу поправляючи одяг і, не сказавши ні слова, попрямував поряд із дядьком. Потім звідкись з'явилася сумна Ладане. Для повного комплекту лише її гостя й не вистачало.

— Що там відбувається? — спитав Шітіто.

— Без поняття, — племінник пересмикнув плечима і загадково посміхнувся.

— Зараз побачимо, — м'яко сказала дочка.

— Так, побачимо, — погодився Шітіто.

Натовп у дворі шумів, кричав щось про мерців і розмахував важкими предметами. Різноманітними. Починаючи від сокир і закінчуючи кухонним начинням. Де-не-де можна було помітити навіть мечі. З ким вони там воювати зібралися?

— Мовчати! — скомандував Шітіто.

— Мрець! – відповів йому жіночий голос.

— Який ще мрець? — здивувався Шітіто.

Люди слухняно замовкли і досить дружно подивилися на нього з надією у поглядах. Що тут знову сталося? Мертвий грах ожив і прийшов поскаржитися на свою нелегку долю?

– Сойно! Так я і знав! — несамовито закричав Кіого, що роздивився щось серед натовпу і кинувся туди.

Перед ним поспішно розступалися.

Ладане зойкнула і побігла слідом.

— Та що це таке?

Шітіто зітхнув і пішов за донькою, здається, челядь саме цього від нього чекала. Він ішов, люди проводжали його очима. Дивилися так, ніби там попереду на нього чекає бій з якимсь чудовиськом, від якого залежить подальше існування замку. З надією дивилися. А потім він вийшов на п'ятачок поруч із коморою, спотикнувся від видовища, що відкрилося, і мало не розлігся на землі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍