Читати книгу - "Третій фронт"

мене не лякають, бо після чудовиськ якось важко лякатися людей. — Я подивився на президента. — У гвинтокрилі мусить бути панотець — звісно, не московський, — щоб відспівав Болбочана. А місцеві нехай попіклуються про прибирання території, щоб перед паном полковником не було соромно. Так, ідемо далі. Ось на фотографіях «колхоз». Величезна, метрів вісім у діаметрі голова, що котиться й нищить усіх вогнем або хапає довгим потужним язиком. Її важко буде знищити.

На мене дивилися. Мовчали.

— Щось не зрозуміло?

— Колхоз? — перепитав президент.

— «Колхоз».

— Але зараз же колгоспів немає, звідки в них сила?

— «Колхози» нагромадили багато сили, коли нищили людей. Їм досі вистачає. «Колхоз» теж не вміє плавати, тому для нападу обрано безрічковий напрямок. Проти «колхозу» треба піднімати куркулів.

— Кого?

— Учасників селянських повстань та спротиву колективізації. Там неподалік Роменський район, багато могил убитих повстанців. Делегації на кожну, щоб губернатор особисто зачитав наказ про присвоєння звання Героїв України посмертно. Вибачатися не треба, їх не український уряд нищив, а більшовики. Вперед. Нам потрібно не менше півсотні повстанців! І щоб не сплутали з радянськими солдатами, загиблими під час Другої світової. То були непогані хлопці, але проти «колхозу» можуть воювати не так віддано, як треба.

— Пане президенте, є нові зображення! — У зал забіг чоловік у цивільному. Поклав на стіл кілька фотографій.

— Що це таке? — Президент тицьнув пальцем у велику пляму, що закрила собою чималий шматок землі.

— Здається, «конармія». Так, вона.

— Конармія?

— Так, та сама, яка спочатку плюндрувала Україну, а потім ледь не захопила Польщу, але отримала в пику під час «Дива на Віслі». Про неї ще книжку написав Бабель. «Конармія» досить потужна, її ж останнім часом розкручують у Росії. Багато книжок про будьонівців вийшло, серіал зняли, «Вершники справедливості», зараз кіно готують. Перший російський істерн, як відповідь американським вестернам. Разом із «чапаєм» «конармію» розкручують.

— І хто проти Конармії? Махно? — спитав президент. Я здивовано подивився на нього.

— Махно? Та хіба можна покладатися на лівака!

— Це досить відома у всьому світі фігура. Його знищили більшовики.

— Більшовики знищили багато народу, зокрема і своїх посіпак, і загибель від їхніх рук ні про що не свідчить! Махно весь час воював проти України, підтримував червоних, Крим разом із ними штурмував. Так, батька підтримало багато селян, спокушених його балаканиною та можливістю пошарпати. Але Махно був ворогом України і залишається ним. Немає сенсу його піднімати, бо він знову побіжить служити Москві.

— Ваші закиди щодо лівих викликають велике незадоволення в Європі, — сказав чоловік у дорогому костюмі.

— Мені байдуже, що там де викликає. У мене війна, яку потрібно вигравати. Я буду діяти, як вважаю за потрібне. Так, а ось «жуков».

— Жуков?

— Так, «жуков». Бачите, он дим валить. Це велика пересувна пічка, яка всмоктує в себе і спалює всіх людей, яких зустріне. Зроблена як ушанування пам’яті маршала-людожера, який знищив чи не більше радянських солдатів, ніж Гітлер. Культ маршала досі триває, його називають геніальним полководцем, і «жуков» має досить велику потужність.

— І хто буде проти нього? Скоропадський? — спитав президент.

— Смієтеся? Скороподський програв усі битви, в яких брав участь.

— Тоді Петлюра?

— Цього ще бракувало! Петлюра — соціаліст!

— Але він був за Україну!

— Не можна бути лівим і бути за Україну. Це як чесний брехун. Він хотів побудувати в Україні соціалізм, а це значило — знищити Україну.

— Його ж убили радянські агенти!

— Я вже казав, що сам факт убивства не означає, що людина робила щось на користь України. Кремлядь вирізала сотні тисяч своїх, це їй як з гори котитися.

— Тоді хто проти Жукова?

— «Хмельницький». Гетьман хоч і налажав із Переяславською радою, але полководець був добрий. Делегацію на його могилу, провести молебень і просити батька Хмеля повернутися на захист України, спокутувати гріх союзу з Москвою. Нехай піднімається й потрусить ката.

Подивився на президента.

— Сподіваюся, я ж не просто повітря струшую, а мої накази виконуються? Бо часу в нас небагато.

Президент кивнув комусь зі своїх підлеглих.

— До виконання, — тихо сказав. Мабуть, не дуже приємно підкорятися комусь на людях, але бажання вижити — потужний стимул. Підлеглі побігли робити те, що я сказав. Я далі вивчав нові фотографії.

— Ось це «урка». — Я показав на татуйованого велетня, що сидів навпочіпки, але навіть у такій позі був вищий за двоповерховий будинок поруч.

— Урка?

— Ага, чудовисько, що живиться від прихильників злодійських традицій. Таких у Росії мільйони, тому чудовисько дуже потужне. Раніше проти мене випускали «сєкєля», але той не спрацював, і тепер виставили «урку».

— Може, мобілізувати проти нього українських злодіїв у законі? — спитав президент.

— Немає українських злодіїв у законі. Так само, як і українських лівих. Визнаєш злодійські традиції — підкоряєшся Москві, тут усе просто.

— А львівські батяри? — згадав чоловік у костюмі.

— Ніколи зі злодіями не працював і працювати не буду. Як можна довіряти злодію?

— Тоді хто проти урки?

— У нас є найкращий сищик імперії, Іван Карпович Підіпригора. Він здолав самого «штірліца», думаю, зможе здолати і «урку».

— І як його викликати?

— Він уже тут. Пожвавте читання його творів, щоб вистачило потужності. — Я ще раз подивився на фотографії. — Так, ну поки що все. Мені потрібен окремий кабінет під охороною. А ще сьогодні мають вийти укази про присвоєння звань Героїв України Мовчуну моєму загиблому охоронцю Сергію Полтаві та Георгію Миколайському.

— Але Мовчуна ви ж убили самі! — обурився чоловік у костюмі.

— Убили, бо кремлядь зламала його. Але до того він встиг зробити стільки подвигів, скільки тут мало кому снилося. А Георгій узагалі загинув як герой, відволікав від мене чудовиськ. Укази — і швидше. Якщо буде якась нова інформація, сповіщайте. І не забудьте, що я облаштовую третій фронт. Перший — армія — залишається за вами. Кремлядь, отримавши ляпаса від третього фронту, може атакувати військами, плюнувши на все. Це треба враховувати й до цього треба готуватися. А тепер нехай мене відведуть у кабінет. Бухгалтер зі мною.

Нас відвели. Кабінет був зручний, із робочим столом, кількома кріслами, диваном. Я влігся і взяв ноутбук. Почитав у новинах про те, що Білу вбивцю знято з розшуку в Україні й за кордоном. Жертви трохи обурювалися, але не дуже, бо всі були зосереджені на подіях біля російського кордону. Купа новин про можливе вторгнення, різні аналітики віщували, що наша армія не зможе встояти кілька днів, а за тиждень російські танки будуть бити прямою наводкою по Києву. Паніка, роздратування, порожні суперечки.

— Бухгалтере, стеж за новинами. Особливо за президентськими указами.