Читати книгу - "Зламані янголи"

зі свого організму ці сентиментальні дурощі. А на випадок, якщо не виведете… — він продемонстрував павука-інгібітора, який скрутився клубочком. — Суто тимчасовий захід. Поки ми не розберемося з Суджіяді. Так нам усім буде незмірно спокійніше.

Він поставив розкриту долоню на ребро, і інгібітор вилетів у порожнечу. Моїм притлумленим ендорфінами чуттям видалося, що це падіння тривало довго. Я з чимось схожим на зачудування дивився, як павук у повітрі розгортає ніжки й, борсаючись, падає на підлогу менш ніж за метр від моєї голови. Там він підібрався, крутнувся раз чи два, а тоді помчав до мене. Видерся мені на обличчя, а тоді спустився до мого хребта. Кістку мені проштрикнув тонесенький крижаний шип, і я відчув, як мене міцно беруть за карк кінцівки, подібні на кабелі.

Оце так…

— Побачимося, Ковачу. Подумайте про це.

Каррера підвівся і, вочевидь, пішов. Якийсь час я лежав на місці, перевіряючи пломби на затишному покривалі заніміння, в яке мене загорнули системи мого чохла. Тоді мого тіла торкнулися якісь руки, що посадовили мене без мого бажання.

— Ковачу, — це заговорив Депре, вдивляючись мені в обличчя. — Чуваче, в тебе все гаразд?

Я кволо кашлянув.

— Так, чудово.

Він притулив мене до краю столу. Ззаду над ним у моєму полі зору з’явилася Вардані.

— Ковачу!

— Ох-х-х-х-х-х, вибач, що так вийшло, Таню, — я ризикнув оцінити її врівноваженість, поглянувши їй в обличчя. — Треба було тебе попередити, що його доводити не слід. Він не такий, як Генд. Він такої хріні не терпить.

— Ковачу, — на її обличчі сіпалися м’язи. Можливо, так почала руйнуватися зведена нашвидкуруч будівля її одужання. А може, й ні.

— Що зроблять із Суджіяді?

Після цього запитання запала тиша, що зібралася маленькою калюжкою.

— Ритуальна страта, — промовила Вонґсават. — Правильно?

Я кивнув.

— Що це означає? — запитала Вардані з моторошним спокоєм у голосі. Я подумав, що мені, можливо, варто змінити свою думку про процес її відновлення. — Ритуальна страта. Що вони зроблять?

Я заплющив очі та пригадав дещо з побаченого за останні два роки. Варто мені було це згадати, як мою руку від розтрощеного ліктьового суглоба й догори охопив тупий біль. Наситившись спогадами, я знову поглянув на неї.

— Це схоже на автохірурга, — повільно проказав я. — Перепрограмованого. Він сканує організм, створює план нервової системи, вимірює витривалість. А тоді запускають програму візуалізації.

У Вардані трохи розширились очі.

— Візуалізації?

— Він його розбирає. Здирає шкіру, зрізає плоть, трощить кістки, — я звернувся до спогадів. — Випускає йому кишки, варить очі просто в очницях, роздроблює зуби та штрикає його в нерви.

Вона кволо спробувала затулитися від моїх слів.

— При цьому він підтримує у страчуваному життя. Якщо виглядає на те, що він впадає в шок, машина зупиняється. За потреби вводить йому стимулятори. Вводить йому все, що треба, — звісно, крім знеболювальних.

Тепер серед нас наче з’явилася п’ята постать, яка сиділа навпочіпки біля мене, шкірилася і втискувала мені в руку фрагменти зламаної кістки. Згадуючи, що відбувалося з попередниками Суджіяді на очах бійців Клину, що збиралися довкола них, наче вірні біля якогось невідомого вівтаря війни, я й сам мучився болем — щоправда, притлумленим біотехнологіями.

— Як довго це триває? — запитав Депре.

— По-різному. Більшу частину дня, — я говорив повільно. — Це має скінчитися до настання ночі. Такі умови ритуалу. Якщо ніхто не зупиняє його раніше, машина з останніми променями світла розрізає та знімає череп. Зазвичай цим усе й закінчується, — мені хотілося замовкнути, але мене, вочевидь, ніхто не хотів зупиняти. — Офіцери та унтер-офіцери мають право вимагати голосування щодо можливого удару милосердя, але навіть тим, хто хоче, щоб це закінчилося, це дозволяється лише надвечір. Вони не можуть дозволити собі видатися м’якішими за пересічних бійців. І навіть увечері, навіть тоді на моїй пам’яті часом голосували проти такого рішення.

— Суджіяді вбив командира одного зі взводів Клину, — сказала Вонґсават. — Думаю, голосування за чи проти милосердя не буде.

— Він слабкий, — з надією в голосі промовила Вардані. — Оскільки радіаційне отруєння…

— Ні, — я зігнув праву руку, і її попри нейрохімію проштрикнуло до плеча болем. — Маорійські чохли розраховані на бої в умовах забруднення. Надзвичайно витривалі.

— Але нейрохі…

Я хитнув головою.

— Забудь. Машина врахує це і спершу виведе з ладу системи контролю болю, вирве їх.

— Тоді він помре.

— Ні, він не помре, — крикнув я. — Це так не працює.

Після цього ніхто майже нічого не казав.

Прибуло двійко санітарів — чоловік, який уже лікував мене, та незнайома мені жінка з суворим обличчям. Вони з демонстративно безсторонньою вправністю перевірили мою руку. Інгібітор досі сидів у мене на карку, і всі старалися не говорити про те, що це говорить про мій статус. За допомогою ультравібраційної мікроустановки вони відламали фрагменти кістки довкола розтрощеного ліктьового суглоба, а тоді ввели біозабезпечення повторного росту в глибоких довгих одноволоконних лініях постачання, які обрізали біля шкіри, залишивши зелені мітки та чип, який підказував клітинам моїх кісток, що робити та, що ще важливіше, як швидко це в біса робити. Не лінуйся. Байдуже, ним ти займався у природному світі, бійцю: тепер ти учасник військової індивідуалізації.

— Ще пару днів, — сказав санітар, якого я знав, зірвавши зі згину мого ліктя ендорфіновий підшкірник швидкої дії. — Ми розчистили нерівні краї, тож її, швидше за все, можна буде згинати й розгинати без серйозного пошкодження навколишньої тканини. Але буде капець як боляче, а ще це сповільнює процес загоєння, тож постарайся цього уникати. Я почеплю тобі стримувальну накладку, щоб не забув.

Ще пару днів. За пару днів буде добре, якщо цей чохол ще дихатиме. У мене в голові промайнув спогад про лікарку на борту орбітального шпиталю. Ой, та ну нахрін. Усвідомлення абсурдності ситуації пройняло мене й вийшло з мене раптовою, нежданою усмішкою.

— Дякую. Не треба ж сповільнювати процес загоєння, так?

Він кволо всміхнувся у відповідь, а тоді поспіхом перевів погляд на свою роботу. Стримувальна накладка, тепла, втішна і тісна, міцно стиснула руку від біцепса до початку зап'ястка.

— Будеш займатись анатомізатором? — запитав я його. Він кинув на мене зацькований погляд.

— Ні. Там потрібне сканування, а я таким не займаюся.

— Ми тут закінчили, Мартіне, — різко промовила жінка. — Час іти.

— Ага, — втім, складаючи бойову сумку для інструментів, він рухався повільно, спроквола. Я стежив за тим, як щезає її вміст — перемотані липкою стрічкою хірургічні інструменти та стрічки з барвистими підшкірниками у вузьких чохлах.

— Слухай, Мартіне, — я кивнув на сумку, — може, залишиш мені кілька отих, рожевих? Розумієш, я хотів пізно лягти спати.

— Гм…

Санітарка прокашлялася.

— Мартіне, ми