Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

49

Росмери з Росмерсгольму — служителі церкви, солдати, державні мужі — чоловіки бездоганної честі, всі до одного...

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Лорелея не здавалася. Вона хотіла зустрітися зі Страйком особисто, хотіла знати, нащо віддала рік свого життя, як їй тепер здавалося, емоційному вампіру.

— Ти завинив мені зустріч,— сказала вона, коли кінець кінцем Страйк узяв слухавку наступного дня в обід.— Я хочу тебе побачити. Ти мені це завинив.

— І що це дасть? — спитав у неї Страйк.— Я читав твого листа, ти ясно виклала свої почуття. Я від самого початку сказав тобі, чого хочу, а чого не хочу...

— От тільки не треба оцієї маячні про «я ніколи і не казав, що хочу серйозних стосунків». Кому ти подзвонив, коли не міг ходити? Ти був дуже радий мати мене за свою дружину коли...

— То просто погодьмося, що я — покидьок,— мовив Страйк, сидячи у своїй кухні-вітальні з піднятою на стілець куксою. Зараз він сидів у самих лише трусах, але скоро причепить протез і надягне ошатний костюм, щоб не вирізнятися в мистецькій галереї Генрі Драммонда.— Побажаймо одне одному всього найкращого і...

— Ні,— відповіла вона,— так легко ти мене не здихаєшся. Я була щаслива, все було добре...

— Я ніколи не хотів, щоб ти була нещасна. Ти мені подобаєшся...

— Подобаюся! — аж верескнула Лорелея.— Рік разом, і я тобі подобаюся...

— Чого ти хочеш? — нарешті урвався терпець Страйкові.— Щоб я кульгав до вівтаря, не відчуваючи того, що маю, не бажаючи цього, мріючи опинитися деінде? Ти змушуєш мене казати речі, яких я не хочу казати. Я нікого не бажав скривдити...

— Але скривдив! Скривдив! А тепер хочеш піти собі, наче нічого і не було!

— А ти хочеш скандалу на людях, у ресторані?

— Я хочу,— тепер уже заплакала Лорелея,— не відчувати, що могла кимсь тобі бути. Я хочу таких спогадів про кінець стосунків, від яких не почуватимусь непотребом, дешевкою...

— Я ніколи так до тебе не ставився. І тепер так про тебе не думаю,— відповів Страйк, заплющивши очі й жалкуючи, що взагалі підійшов до неї на вечірці у Вордла.— Правда в тому, що ти надто...

— Тільки не кажи, що я надто хороша для тебе,— відповіла Лорелея.— Збережімо трохи гідності.

Вона повісила слухавку. Страйк відчув головно полегшення.

Жодне інше розслідування досі не повертало Страйка раз у раз на один і той самий клаптик Лондона. За кілька годин таксі висадило його на пологий брукований схил Сент-Джеймс-стріт: попереду червона цегла палацу Сент-Джеймс, праворуч — Парк-плейс. Заплативши водієві, Страйк рушив до галереї Драммонда, що стояла між винною крамницею праворуч і крамницею капелюхів ліворуч.

Страйк зумів пристебнути протез, але не забув і складану тростину, яку купила йому Робін під час попереднього періоду, коли нога боліла так, що ледь витримувала його вагу.

Лорелеїн дзвінок хай і позначив кінець стосунків, від яких Страйк хотів утекти, але залишив свій слід. У глибині душі Страйк розумів, що хай не за буквою, а за духом таки винен за деякими обвинуваченнями, які Лорелея проти нього висунула. Хоч він від самого початку сказав їй, що не хоче ані зобов’язань, ані планів на майбутнє, він чудово розумів, що Лорелея зрозуміла це як «тут і тепер» замість «ніколи», а Страйк не скоригував цього враження, бо прагнув розвіятися, захиститися від почуттів, що переслідували його після весілля Робін.

Утім, уміння відсікати власні емоції, на яке завжди скаржилася Шарлотта і якому Лорелея присвятила цілий абзац свого листа, ще ніколи не підводило Страйка. Прибувши (на дві хвилини дочасно) на зустріч з Генрі Драммондом, він легко перемкнув увагу на питання, які треба буде поставити давньому другові Джаспера Чизвелла.

Затримавшись перед чорномармуровим фасадом галереї, Страйк глянув на своє віддзеркалення у вітрині й поправив краватку. На ньому був найкращий його костюм, італійський. За його віддзеркаленням під начищеним склом було виставлено майстерно підсвічену картину в золотій рамі. Вона зображала пару нереалістичних, на погляд Страйка, коней з жираф’ячими шиями, пильними очима і вершниками в строях вісімнадцятого століття.

В галереї за масивними дверима було прохолодно й тихо. Підлога — з полірованого білого мармуру. Страйк обережно ступав, спираючись на тростину, серед картин зі сценами полювання і дикої природи, розвішаних на білих стінах і підсвічених прихованими лампами, у важких позолочених рамах. З бічних дверей вийшла доглянута юна білявка в тісній чорній сукні.

— О, добридень,— привіталася вона, не питаючи, як його звати, і рушила в дальній кінець галереї; шпильки металево клацали по мармурових плитах.— Генрі! Містер Страйк прийшов!

Відчинилися приховані двері, й вийшов Драммонд: прикметний чоловік, чиї аскетичні чорні брови й загострений ніс поєднувалися з валиками жиру на підборідді й шиї — ніби пуританина поглинуло тіло веселого есквайра. Він мав бакенбарди і носив темно-сірий костюм з жилетом — позачасовий, непомильний образ людини з вищих прошарків суспільства.

— Як ся маєте? — спитав він, простягнувши теплу суху руку.— Заходьте до офісу.

— Генрі, щойно дзвонила місіс Росс,— повідомила білявка, коли Страйк рушив до маленького приміщення за прихованими дверима: всюди