Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

В один момент мох настільки наситився «аналітичними» корінцями барона, сповненими життєвої енергії, що вирішив піти в справжню атаку – і на одному з мохових холмиків, що опанували понівечену демонічну кінцівку, за секунду утворилося щось на зразок сфінктера. Який і вистрілив в руку Грегору Грейткіллс мерзенно-червоною струєю.

– Індрів прутень!

– Срань могильна!

Маркіза й віконт зіскочили зі своїх крісел, активувавши Щити та з атакуючими закляттями між долоней. Але хазяїн замку їх істерії не поділяв.

– Спокійно, шановні. Все під контролем. – Тон Грегора ні на йоту не змінився у бік занепокоєння. Він підніс постраждалу кінцівку до очей і уважно почав розглядати.

Далі почалося те, що Леон Д’Альбон потім назвав Ще Більш Дивною Й Огидною Боротьбою, Котру Він Бачив. Виглядало так, наче руда цвіль, що розповзлася рукою Грегора за якусь секунду від кисті до ліктя, була професійним зломщиком. А геомант з його рукою – розумним, чарівним сейфом. І які б відмички не використовував зломщик, як би не міняв тактику, щоб дістатися скарбів – сейф підлаштовував, зміцнював та адаптував свої внутрішні замки.

– Дещо відділимо тебе від матусі, любчику. – Ледь не проспівав Архімаг.

На основне джерело моху, те, де лежала демонічна лапа, нізвідки впав повністю чорний, кам’яний купол, як пафосна кришка до срібного підносу зі стравою. І в цей момент мох на руці геоманта наче збожеволів. Він миттю зжер вказівний та великий пальці чарівника, завібрував і вочевидь спробував був просунутися далі, вище ліктя – але не зміг. Маркіза й віконт бачили, що на ділянках шкіри Грегора, ще не покритих цвіллю, відбувалися свої, лавиноподібні метаморфози. Рука Архімага Землі зеленішала, чорнішала, вкривалася лускою, шерстю, відрощувала щось на кшталт щупальців, вкривалася дерев’яною корою, мерехтливими діамантами, а одного разу навіть стала схожою на те суничне желе, котре так обожнювала молодша сестра віконта. Метаморфози тривали біля хвилини, після чого на обличчі Архімага з’явилася крива посмішка, рука стала знов нагадувати людську кінцівку, а демонічний мох – як наче всмоктався в неї через пори, безслідно щезнувши.

– Здається, розібрався. – Грегор підійшов до кам’яного куполу та занурив у нього руку так, як наче був привидом і чхати хотів на твердість фізичних об’єктів. Потримав так декілька секунд під запитальні погляди своїх гостей, після чого купол перетворився на купку летючого чорного піску, котрий втягнувся в лівий рукав чарівника. А на столі залишилася лежати абсолютно чиста, проте добряче висушена демонічна лапа. Червоного моху ніде не було видно.

– Важко буде переоцінити ваш подарунок, маркізо. Вже зараз цей взірець демонічної флори дав мені багато матеріалу для розмірковувань. А згодом, коли я більш детально вивчу усі його властивості, гадаю, ідей його застосування стане ще більше!

– Чому в мене таке відчуття, що я про це пошкодую… – Пробурмотіла маркіза Брауні.

– Шмат червоного лайна в обмін на здоровезний чорний діамант. Ну звісно ж, важко переоцінити йому… – Зробив свій внесок у бурмотіння нащадок Д’Альбон.

– А тепер, якщо дозволите, я хотів би приділити дослідженням дещо більше часу…

– Він що, виганяє нас?..

– Ааа, це нормально, не спримайте на особистий рахунок, маркізо. – Махнув рукою Леон, тільки зараз прибираючи Щити й приводячи волосся до ладу. Він впізнав врешті стандартну поведінку вчителя, коли той чимось захопився. – Майстер Грейткіллс в часи наукової одержимості воліє ігнорувати такі дрібниці, як зайвий етикет. В скатертину сякатися не стане, звісно, але й реверансів перед гостями від нього тепер якийсь час точно не дочекаєшся. Сільське походження, що казати…

– Ну так, я бачу… – Маркіза змірила геоманта здивовано-зацікавленим поглядом. Бо той вщент пропустив мимо вух тираду свого учня, вже виписуючи якісь формули пальцем просто на столі. Столу, за відсутністю такого дріб’язкового елементу на ньому, як папір, нічого не лишалося, як покірно виводити на своїй поверхні усе, що записував його творець. – Ну то що, ми йдемо?! – Трохи підвищила голос маркіза.

– А?! Що?! Ви ще тут?.. – Сіпнувся, немов виринаючи зі сну, Грегор. – Так, дуже радий був бачити Вашу Величність в своєму скромному замку. Шкода що йдете, дворецький вас проводить…

– Як він мене назвав?.. – Захоплено заблищали очі в некромантки.

– Ваша Високомагічність. – Леон Д’Альбон обережно взяв під лікоть чаклунку і поволі направився до виходу з залу, де вже з’явився ескорт з п’ятірки людиноподібних ентів з по-ельфійськи вродливими дерев’яними обличчями. – Майстер Грейткіллс в цьому стані навіть рідну бабусю може охрестити Халіфатською Імператрицею. Прошу, не звертайте уваги і забудьте це, як наче сон. Бо і вас, і його, і мене на всяк випадок звинуватять у державній зраді і відправлять усю Раду Сімох вкоротити нам віку. Не треба буде ніякого Галасливого Квартету, всі разом накинуться.

– Ну ви не перебільшуйте теж, віконте. – Фиркнула некромантка.

– Та хто зна, часи неспокійні…

Коли вони вийшли на двір, вся нежива процесія маркізи вже стояла на місці. В тому ж порядку і на тих самих місцях, де й стояли по прибутті. Від цього видовища Леон ледь стримався, щоб не сіпнутися.

– Так, стоп. – Наче оговталася маркіза. – Я не попрощалася з бароном.