Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- І я. І я! Мене також заберіть! - волав хлопчик. - Я боюсь з ним залишатися.

Мати заспокоювала дитину, а от дівчинка вже наважилася. Вона помацала за руку Сорок Третього.

- Як справжній! - вигукнула вона.

Сорок Третій посміхнувся. Діти завжди кажуть те, що думають. Іноді спостерігати за ними дуже цікаво.

- А як його звати? - запитала вона у батька.

- Він ще не вибрав собі ім'я. Хоче гарне. А над гарним ім'ям треба довго думати. - зі знанням справи кивав Іцуко.

- Ух, ти! А це хто? - дівчинка зовсім близько підійшла, не наважуючись доторкнутися до маленького звірка, що навмисне став синім і таким чином виявив себе на сорочці Сорок Третього.

- А ось йому я придумав ім'я. - усміхнувся хлопець. - Жука.

Він узяв звірятка і дав потримати дівчинці. Та округлила очі й розплющила рота.

- Мамо, ти бачила? Глянь, глянь! - щебетала вона своїм дитячим голосочком.

Декілька хвилин вона намагалася пограти з Жукою, але та швидко втекла до кишені Сорок Третього. Дівчинка пошукала звірятка поглядом, та знайти не змогла. Потім вона розглядала Сорок Третього, але незабаром втратила до нього інтерес і зосередилася на поставленні всіляких запитань батькові. “А коли ти мене з собою візьмеш? А де ти був? А ти багато бачив таких? Ти тепер водитимеш їх додому? З тобою всі віталися дорогою сюди? А як запалюються ліхтарі? Чому треба лягати спати?”. Через деякий час Іцуко кивнув дружині, і вона повела дітей укладати спати. Драйтл спробував чоло Сорок Третього. Запитав про самопочуття. Хлопець зізнався, що певний дискомфорт він відчуває. Мабуть, у нього був невеликий жар. Іцуко приніс маленьку скриньку з пляшечками. Настоянки. Огидно пахнуть.

Вночі Сорок Третього кілька разів будили. Іцуко питав про здоров'я. Коли спав жар, стало зрозуміло, що ніякого отруєння немає і Сорок Третій спокійно заснув до самого ранку.

Вранці дружина Іцуко поводилася інакше. Дивилася добріше, виявляла певну турботу, поміняла пов'язку на плечі хлопця і замість листів трави намазала якоюсь смердючою маззю зверху по рані. Коли вони з Іцуко вже виходили з дому, вона сказала хлопцеві “дякую”. Очевидно, Іцуко вночі розповів про те, що сталося біля річки. Сорок Третій усміхнувся і кивнув головою.

Вони знову йшли вулицями міста. Знову перехожі кивали Іцуко.

- Ким ти працюєш? - запитав Сорок Третій. - Навряд чи тебе тут усі знають на ім'я. Це величезне місто. Не таке, як ті, які я бачив раніше. Так що, вони по твоїй зовнішності визначили хто ти. І хто ж ти, Іцуко?

Драйтл усміхнувся, киваючи черговому перехожому.

- Зберігач, доглядач. Називай, як хочеш. Ще я алхіміст. Для мого народу це страшна рідкість. Якщо ти алхіміст, то ти вже користуєшся певним становищем у суспільстві. Наші алхімісти не працюють в інших країнах, як це роблять ваші. Ми всі сили спрямовуємо на те, щоби наша країна процвітала зсередини. Будуємо дороги, мости, будинки, цілі міста.

- І стовпи. - додав Сорок Третій.

- Так. Стовпи теж.

Дивлячись на ці чисті гарні вулиці, усміхнених перехожих, десятки різноманітних лав, назви яких висіли на перших поверхах будинків, Сорок Третій усвідомив одну істину. Це не вони дикі. Це він дикий. І ті стовпи дійсно поділяли цивілізований світ і первісний, що страшно відстав. Їхній світ та його світ. Драйтли на його батьківщині раділи тим стовпам, говорячи, що за них дикі не заходять. Вони бачили в цих стовпах межу, за якою відчували себе в безпеці. Ця межа існувала для іншого. Для цих драйтлів. Щоб відокремити їх від того суспільства, що мешкало на болотах. Того суспільства, частиною якого він ще нещодавно був сам. Сорок третій потер обличчя. Жука співчутливо забурчала.

- Це ми дикі, правда? - запитав хлопець.

- Я цього не говорив.

- Такт. Виховання. Розумію. - похмуро сказав Сорок Третій.

І знову Жука схвально забурчала. Виходити із міста хлопцю зовсім не хотілося. Він запам'ятав для себе деякі місця, щоб пізніше мати можливість намалювати це красиве місто. Ліхтарні стовпи, хлопчик з ціпком, який їх запалює, виходячи з темряви. Високі щаблі будинку Іцуко. Красиві арки, декоративні мости.

- Знаєш, тобі ще дещо треба побачити. Пішли.

Вони повернули за ріг і пройшли ще хвилин п'ять містом. До великої красивої будівлі. Красива, як і всі інші. На вході стояв драйтл. Побачивши Іцуко, він уклонився і відійшов убік. Вони безперешкодно пройшли усередину. Сходи вели вниз. Сорок Третій уже здогадався, що то буде за зал. На зразок такого він бачив у поліоті. Із величними зображеннями. Він не помилився. У залі, де вони опинилися, окрім них знаходилося близько п'ятдесяти драйтлів. Всі вони розглядали картину і про щось шепотілися. Сорок Третій не став винятком. Він вирячився на всі очі. Як і очікувалося, на картині зображувалась військова баталія. Синьопикі амаліони билися пліч-о-пліч з якимись чудовиськами. Чотирьохрукими монстрами з жахливими головами. Люди та драйтли стояли спільним фронтом. Химерниця виділялися і серед тих, і серед інших. Сині блискавки, щити, мечі. Їх було неможливо пропустити. На самому видному місці знаходився він. Перший Алхіміст. Той, котрий за легендами і заснував тут перше поселення. Сильний, високий, із чорним мечем на стегні. Його руки були розведені в сторони і кожну долоню закривав чорний потік, у який втягувалося світло. Ця частина картини, намальована фарбами, вийшла особливо красивою. Хвилин за п'ять, коли хлопець досить добре розглянув основні моменти, він почав шукати щось очима. Іцуко хмикнув.

- Он він там. Праворуч стоїть посеред трупів.

Справді. Цю частину картини Сорок Третій так уважно не розглядав. Там не велися бойові дії, не було на задньому фоні жодних фортець чи міст. Невелика галявина, густо усіяна трупами. Зізнатися, він не одразу помітив, що там хтось стоїть. І це був він. Сумніву бути не може. Опущена вниз голова, що сховала його погляд. Два мечі вперлися вістрями в землю. Обидва вони були трохи заведені за спину розставленими руками. Жодної живої душі навколо нього. У Сорок Третього по спині мурашки пробігли. Він ще якийсь час дивився на Максуда.