Читати книгу - "Відьма"

відхилився назад і вдарив його чоботом в обличчя. Стів почув звук, схожий на хрускіт кістки, і відчув спалах нестерпного болю у щелепі. Його голова мляво повисла на шиї, череп вдарився об бруківку, а кров віялом бризнула з його рота.

Він, мабуть, на якусь мить втратив свідомість. А, може, й на кілька секунд, адже наступний його спогад був про те, що його кудись тягли, потім піднімали, а з юрби лунали крики підбурення. Він відчував, як пахнуть асфальт, дим, божевілля. Він задихався від крові, викашляв із рота зуб. Світ перевернувся, коли його понесли понад головами, і до нього прийшло неусвідомлене, але потужне відчуття того, що він летить і ніколи вже не повернеться до землі. Юрба несла його через цвинтар до місця позасудової страти, його обличчя палало, ніби від гарячки, а щільно натягнута шкіра повзла по черепу, ніби готувала його скалічені щелепи до останнього крику, який проголосить кінець усьому.

Але потім сталася дуже дивна річ.

Усе на периферії його зору дрижало і пульсувало, і раптом до нього прийшло усвідомлення того, що він може бачити обличчя жителів міста саме тими очима, яких він стільки часу боявся… тими очима, з яких він зняв шви. Можливо, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер знав, що це означає, коли на тобі — тавро відщепенця. Може, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер став об’єктом їхнього гніву. Або, можливо, саме тому, що, лише опинившись віч-на-віч зі смертю, яка нависла над ним, зміг дозволити собі прийняти те, що завжди здавалося найбільшим страхом його життя у Блек-Спрінзі, але тепер дивним чином скидалося на повернення додому.

Це одкровення прийшло до нього, коли вони наблизилися до церкви, і темрява кошмару навколо нього стала густішою. Він відчув тісний зв’язок із Катаріною, і в ньому було дивне почуття звільнення, почуття спільності. Стів розслабився в руках інквізиторів, відчуваючи, як вони заспокійливо доторкаються до його тіла. Він заплющив очі, але, попри те, міг бачити Катаріниними. Він бачив: виштовхнута з темряви, що стала для неї милістю, вона з примусу спостерігала за тим, що зробили з її співгромадянами триста п’ятдесят років цивілізації та прогресу. Жінок тягли за ноги або за волосся і кидали до церкви. Хор голосів, що здіймався до неба: «Відьма! Відьма!

Відьма!» Просякнуті бензином копи сіна і стоси гумових покришок, складені уздовж церковних стін. Тео Стекхаус, тепер уже справжній кат із Храмового пагорба, без маски, зі смолоскипом над головою. Жінка з дитиною на руках намагалася втекти, але її застрелили в потилицю, а після того її тіло, за яке ще чіплялася жива дитина, втягли до церкви.

А потім і Стіва вкинули до бабинця Кришталевої церкви. Він приземлився на купу людських тіл, і за ним із грюкотом зачинилися церковні двері.

Він відповзав звідти через чужі кінцівки, відчуваючи під собою людську шкіру, і його самого ледве не затоптали чиїсь ноги, але врешті-решт відчув, що під руками з’явилася холодна підлога. Спочатку Стів повз навкарачки, а потім підвівся на ноги. Ступив кілька кроків, ніби п’яний, ледь не впав на спину. Біль відчувався як тьмяний, але запаморочливий тиск в усьому його набряклому обличчі. Було таке відчуття, що його нижня губа обвисла й ось-ось відірветься. Швидше за все, щелепа в нього була таки зламана.

А вже незабаром тихий шепіт вогню за стінами, що поволі наростав, перейшов у ревіння, що заглушило навіть несамовите виття й вереск людей, замкнених у церкві. І теж незабаром тріснуло скло одного з вікон у формі продовгастого кристала з гострим верхом, пляшка із займистою речовиною пролетіла крізь тьмяно освітлену арку й вибухнула серед лавок у центрі нави.

Цілий сніп вогняних іскор освітив осквернену церкву пекельним сліпучим сяйвом. У цьому світлі він побачив, що церква була повна людей, які відчайдушно кидалися на заґратовані двері, тицялися у стіни, намагалися дістатися вітражних вікон, ухилялися від осколків шибок, що розліталися навсібіч, і кипіння вогню, який вривався крізь отвори. Він побачив двох людей у вогні — важко було сказати, чоловіків чи жінок. А коли опинився у центральному проході, щоб бути подалі від стін, де жар наростав найшвидше, багато людей тягли до нього руки, благали його, питали його, чому він це зробив. Він побачив людей, яких колись називав друзями. Піт Вандермеєр стояв на колінах із мертвою дитиною на руках. Коли Піт підвів очі, на якусь мить їхні погляди зустрілися, й та зустріч паралізувала Стіва, а байдужий вираз обличчя його колись найкращого друга змінила маска відчаю… а також докору.

Навіть і тут його вважали винним.

Але чи був він винним? Чи був він батьком цього пекла? Його рішення відкрити Катаріні очі було лише каталітичною реакцією, викликаною скорботою за померлим сином, і хто за це мав відповідати? Так, Джейдон Холст змусив Тайлера слухати Катарінин шепіт. Але хіба можна було покладати відповідальність на одного Джейдона після того, що з ним зробили жителі міста? Чи на Катаріну — після того, що вони зробили З нею?

Одне зло породило інше, масштабніше зло, і в кінцевому підсумку причиною всьому був Блек-Спрінг.

Блек-Спрінг прикликав це все на себе сам.

Стіва охопила пропасниця такого темного і первісного походження, що, попри жахливу спеку, він весь затрусився. Він відчував відразу до цих людей. Відчував відразу до них. До них усіх. До тих, що були у церкві, й тих, що лишилися назовні. Вони всі були однакові. Тепер він це бачив.

Усі ці роки його очі були наглухо зашиті, але зараз — ні.

Усі ці вирячені очі й роззявлені роти, що тепер пронизливо, збиткуючись, кричали на нього!

Гаразд, він буде їхнім парією.

Їм вже не вдасться зробити його сліпим — кого завгодно, але не його.

У мить, коли Стів дістався вівтарної частини, він прокляв їх усіх. Його перекошене обличчя було обпалене іскристими хвилями, повними гарячих жарин, вони падали з майже прозорої вогняної оболонки, що поглинала дах, але йому було однаково — то був його вогонь. Нехай будуть прокляті усі ці люди. Нехай буде проклятий їхній нескінченний ланцюг егоїстичних вчинків. Нехай буде прокляте їхнє небажання шукати примирення, їхня нездатність любити, їхня хвороблива наполегливість у прагненні бачити все не добрим, а потворним. От Тайлер був іншим. У Тайлера були мрії. Прокляття, прокляття, прокляття — нехай будуть прокляті усі ті, хто забрав у нього Тайлера!

— Тату!

Стів знайшов двері, про які всі інші забули, — вони були у