Читати книгу - "Обитель героїв"

Секунду майбутній гросмейстер тупо дивився на зламане тіло магістра Хендрика, яке здригалося; потім він ступив крок назад, начебто збирався ще раз зіткнутися у дверях з бароном фон Шмуцем, розбивши губу, потім вибігти задом наперед сходами до спальні — і час піде назад, усе повернеться, і можна буде виправити, попередити, допомогти…

Ні.

Таємниця вмирала на бруківці, звалившись із балкона.

— Лікаря! Швидше!

— Магістр! З балкона…

І бринів у золотому повітрі осені крик Губерта Раптового:

— Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…

Маг-духівник уже біг від криниці до магістра, що розбився. Ніколи Ефраїм не бачив батька таким зосередженим, і ніколи більше не побачить.

CAPUT XXI

«Я СПИТАВ ЧАКЛУНА: ЧОГО В ЛЮДСТВА ЗДАВНА НА ЗДОРОВИЙ НА ГЛУЗД ЗАВЕЛИКА ЦІНА?»

Світ розтинали прямі лінії, ділячи все навколо, до обрію, на чорно-білі квадрати. Квадратами, як сомнамбули, повільно рухалися постаті двох кольорів, що викликали зубний біль; деякі з них здавалися баронові невиразно знайомими. Величезну гральну дошку здибили пагорби й переліски, будинки та замкові вежі; вдалині блищала смоляна гладінь озера.

Притулок божевільних героїв завбільшки як цілий світ.

Конрад роздвоївся: він одночасно перебував на дошці, охороняючи Чорного Короля — і спостерігав за подіями осторонь. До Короля наближалися дві білі постаті: Лицар і Звір. Їхнє сяйво засліплювало.

— Добродію, вам шкідливо так сильно сяяти. Вигорите вщент і знесилитеся, — чемно звернувся барон до Білого Лицаря.

Лицар не відповів; лише мотнув головою і голосно зарипів заіржавілими латами.

— Вам тут не місце, добродію, — барон не залишав спроб умовити Лицаря. — Нам усім тут не місце. Пропоную розійтися по-доброму…

Лицар потягнув із піхов довгого меча. Він тягнув і тягнув, а меч не закінчувався й не закінчувався, витягнувшись, напевно, на цілу лігу. Разом з мечем витягалася й тоншала рука Лицаря: от-от перетвориться на павутинку та обірветься.

Збоку до Чорного Короля крався Білий Звір. Барон погрозився Звірові пальцем, маючи намір заступити дорогу, але тут із кущів вискочив Чорний Донжон з палаючою зубчастою верхівкою і з бойовим кличем упав на Звіра.

— Дрюк капловухий! — репетував Донжон, ляпаючи чавунними губами-віконницями на верхній бійниці; він підім’яв Звіра під себе й тепер скручував йому лапи. — Придушу ду…

— …рбаса! — на цьому вигуку Конрад прокинувся.

За стіною кипіла люта метушня, чулося гарчання і здавлена лайка. Іржавими латами зі сну голосно зарипіли двері. «Непорядок: у будиночку Германа завіси змастили, а тут забули», — відзначив барон, підхоплюючись із ложа та дістаючи з-під подушки кинджал. Вчорашня ніч повторювалася. Зараз до кімнати ввійде Ікер Тирулега зі спійманим снулем, Конрад, не розібравшись, зажене старого на стелю…

Замість Тирулеги у дверях мовчазним привидом виник Білий Лицар. Упавши з вікна, світло місяця облило постать гостя розплавленим воском, сріблом блиснуло на лезі кривого ножа, торкнулося обличчя…

— Що ти тут робиш, Германе? Ти хворий. Негайно повертайся в ліжко!

— Омфалос!

— Що ви собі дозволяєте, юначе?! Хочете, щоб гросмейстер Клофелінг із вас дрейгура зробив? Ану, швидко…

Велетенською лялькою-хитунцем Герман гойднувся вперед. Мовчки він спробував лівою рукою вхопити дядька за горло. Обличчя, що ніби опливало воском, опинилося зовсім поруч, ґудзики очей тьмяно блищали з безжалісною байдужістю. Заворожений цим видовищем, обер-квізитор ледве встиг ухилитися. Герман навскоси змахнув ножем, розпоров рукав нічної сорочки барона й зачепив дядькову руку.

Зараз стратег-командор був дуже схожий на власного татка, Хальдриґа Розбійника, під час нападу білої гарячки.

— Любий племінничку, — просичав барон, відчуваючи, як темна лють скипає десь у закутку душі. Такого з обер-квізитором раніше ніколи не траплялося. Доводилося частину уваги витрачати на контроль мерзенної хвилі, не даючи шаленству підкорити розум. — Добром прошу: вгамуйся…

У відповідь Герман різонув дядька ножем по щоці. На щастя, завдяки безсумнівній перевазі малого зросту, Конрад зумів пірнути вліво. Важче виявилося цієї миті не розпороти племінникові живота довгим, гострим як бритва, анхуеським клинком. Права рука, здобувши чудесну самостійність, пропонувала здоровому глузду поступитися і дати їй, руці, одним витонченим аргументом завершити суперечку, після чого можна буде лягти спати далі. Змусивши заколотницю-руку коритися, барон спіймав момент, коли контужений стратег промахнувся, сильно розвернувся боком, — і від усієї вдячної душі приголубив Германа ліктем по ребрах.

Аби уникнути продовження цього неподобства, він підсік племінникові ноги.

Від гуркоту, з яким упав стратег, будиночок здригнувся.

— Шумний ви, добродію… — пробурчав барон, і відразу з ніяк не меншим шумом звалився на підлогу: підлий лицар Добра смикнув дядечка за ногу. Ножа стратег упустив. Зараз він, сопучи та пихкаючи, намагався навалитися зверху, причавити й дістатися нарешті до жаданого медальйона.

— Омфалос!

Конрад вивернувся, відкотився до стіни. Крепундія на грудях відчутно пульсувала, наче друге серце. Саме від неї здіймалася хвиля, що каламутила розум. Щойно барон усвідомив це, як відразу полегшало, лють відступила — а з очей бризнули осінні зірки. Кулак стратега поцілив у вилицю, немов таран — у фортечну браму. Нічого не бачачи, приголомшений ударом, барон мимоволі відсахнувся.

Щось грюкнуло в стіну біля вуха: кулак чи нога.

— Припинити! Всевидющий Приказ!

Потрібна була коротка мить перепочинку. Владний, хоч абсолютно безглуздий у даній ситуації вигук зробив свою справу: Герман загаявся, і обер-квізитор прийняв рішення. Дуже не хотілося бити племінника по контуженій голові. Але іншого виходу барон не бачив. Будемо сподіватися, непритомність позитивно вплинула на впертого родича.

Ідея без зволікання втілилася в життя.

Барон мало не вивихнув кисть: голова племінника виявилася просто кам’яною, їй-право. Сам факт контузії залишався загадкою: булава повинна була розбитися об череп стратега, як скло. Ставши над непритомним Германом на коліна, Конрад без церемоній здер з юнака сорочку, мішком напнув на руки, зведені за спиною, і туго стяг зап’ястя довгими рукавами. Відсапавшись, знайшов у багажі запасний ремінь: для ніг. «Чи не перестарався я часом?!» — тривожно тьохнуло серце. Ні, дихає. Хвала Вічному Мандрівцеві, заступникові бешкетників. Так, з одним світочем упоралися — саме час глянути, що діється в пульпідора.

Морщачись від болю, Конрад штовхнув двері.

У коридорчику крутилася чорна маса: хрипіла, тупала, нерозбірливо гарчала й бурмотіла. Барон позадкував. Кинджал залишився під ліжком, а пертися на таке голіруч — дякую красно! Навіть знаючи, що посмертно тобі дадуть «Героя Вітчизни» з бантами й рюшами…

— О, світлосте! А в мене сестриця з глузду з’їхала. Довелося в’язати. Ну, куди її тепер?

Маса розпалася на два фрагменти: один стояв, другий лежав.

— Несіть у мою кімнату, Коше. Схоже, у нас спільний клопіт. Мені теж довелося зв’язати свого племінника.

— Та ну! — невідь чому зрадів рудий гомолюпус. — Ото діла!

І штовхнув вовчицю, що скавуліла: без злості, але сильно.

* * *

Місячна