Читати книгу - "Сніговик"

на роботу в лютому. Поїде знову до відділу моралі до Бергена.

– Правда? А вона не почне від люті палити по людях?

– Ні. Усе не так, як мені уявлялося. Вона взагалі їздила на затримання з порожнім револьвером. Ось чому вона так рішуче натискала на спусковий гачок, що я чув клацання курка. Я мав здогадатися.

– Чому?

– Бо, коли переходиш з одного Поліцейського управління до іншого, здаєш свій револьвер, а там отримуєш новий та дві коробки патронів. А в столі Катрини я знайшов саме дві коробки, нерозкриті.

Трохи помовчали.

– Чудово, що вона одужала, – сказала Беата.

– Так, – погодився Харрі, а сам подумав, що й справді, здається, все налагодилося.

Коли він заїхав до Катрини, що перебувала в квартирі матері в Бергені, вона щойно прийняла душ після довгого кросу пагорбами Саннвіксф’єллет. Мати пригощала їх чаєм, а Катрина сиділа з іще вологим волоссям, рум’яна, та розповідала, як справа батька стала для неї насланням. Вона перепросила за те, що втягла у цю справу і його, хоча в її погляді Харрі не роздивився ані тіні жалю.

– Мій психіатр каже, що на сьогоднішній день я, можна вважати, здорова, – додала вона, знизуючи плечима. – Ця справа переслідувала мене з самого дитинства, але тепер нарешті я зробила все, що могла, у всьому розібралася й можу жити далі.

– Перекладати папірці у відділі моралі?

– Почну там, а далі подивимося. Буває, що й прем’єр-міністри повертаються на свої посади. – І її погляд ковзнув у вікно, на фіорд. Можливо, туди, де лежить Фінньой.

Виходячи від Катрини, Харрі був упевнений, що біль не залишив її душу й залишиться з нею назавжди.

Він подивився на свої долоні. Еуне має рацію: якби кожен народжений на землі був дивовижною довершеністю, життя насправді стало б глобальним руйнуванням самого себе.

У двері постукала медсестра:

– Укольчики, Еуне!

– Сестричко, давай пропустимо хоч раз?

– Не можна.

Столе Еуне зітхнув:

– Сестричко, що гірше: вбити людину, яка хоче жити, чи не давати померти тому, хто хоче померти?

Беата, медсестра та Столе розсміялися, і ніхто з них не помітив, що Харрі не видав ані звуку.

Харрі спустився з крутих схилів, на яких розкинувся лікарняний комплекс, і знову піднявся до озера Согнсванн. Людей там було небагато, тільки звична група тих, хто гуляв у неділю, швидким кроком обходила озеро навкруги. Ракель чекала на нього біля шлагбаума.

Вони обійнялися й мовчки пішли стежкою. Повітря було гостре від морозу, а сонце неяскраво світило з блідо-блакитного неба. Сухе листя хрускотливо ламалося під підборами.

– Я ходив уві сні, – зізнався Харрі.

– Та ти що?

– Так. Один раз точно.

– Ну знаєш, не так легко весь час лежати і не рухатися.

– Ні-ні, – хитнув він головою, – в буквальному смислі. Вночі встав і пішов по квартирі. Невідомо, навіщо.

– А коли ти це виявив?

– Коли повернувся з лікарні. Тієї самої ночі. Стою на кухні, дивлюся на чиїсь мокрі сліди на підлозі. А потім дивлюся – я сам голий, в самих капцях, а в руці – молоток.

Ракель, посміхаючись, подивилася униз. Підлаштувалася до його кроків:

– Я теж ходила уві сні. Коли завагітніла.

– Еуне сказав мені, що дорослі ходять уві сні, коли в них стрес.

Вони спинилися біля берега. Помилувалися на пару лебедів, які безшумно та без жодних зусиль пливли мимо них по сірій воді.

– Я з самого початку знала, хто батько Олега, – сказала вона. – Але коли його коханка з Осло сказала йому, що вагітна, я не знала, що у нас з ним буде дитина.

Харрі вдихнув повні легені холодного повітря. Відчув, як він коле в носі, як пахне вітром. Він заплющив очі і став слухати далі.

– А коли я зрозуміла, що вагітна, він уже зробив свій вибір та подався з Москви до Осло. У мене теж був вибір: знайти в Москві дитині батька, який любитиме її та піклуватиметься про неї, поки вважатиме, що це його рідний син. Або залишити дитину без батька. Це було жахливо. Ти знаєш, як я ставлюся до брехні. Якби мені розповіли, що я – з усіх людей на світі саме я – вирішу прожити решту життя у брехні, я б не повірила й розлютилася. Але коли ти молодий, багато що здається простішим, ніж воно є насправді. Якби йшлося тільки про мене, я б із легкістю прийняла рішення. Але тут йшлося про багатьох та багато про що. Не тільки про те, що я зламаю життя Федорові та його сім’ї, але й про те, скільки зла та горя я завдам тому, хто поїхав з Москви до Осло. А найголовніше – я мала піклуватися про Олега.

– Я розумію, – кивнув Харрі.

– Ні, – відповіла Ракель. – Ти не розумієш, чому я раніше тобі про це не розповіла. Бо тебе це зовсім не стосувалося. І якщо ти вважаєш, що я хотіла здаватися кращою, ніж є насправді…

– Я так не вважаю, – зупинив її Харрі. – Я не вважаю, що ти краща, ніж є насправді.

Вона схилила голову йому на плече.

– Гадаєш, правду кажуть про лебедів? – запитала вона. – Що вони вірні одне одному, поки смерть не розлучить їх?

– Я вважаю, що вони вірні своїм обіцянкам, – відповів Харрі.

– Які ж обіцянки можуть дати лебеді?

– Ніяких, як на мене.

– Так ти про себе? Чесно кажучи, ти мені більше подобався, коли сипав обіцянками та не дотримував слова.

– Хочеш, щоб я пообіцяв тобі щось?

Ракель похитала головою. Вони пішли далі, і вона взяла його під руку.

– Я б хотіла, щоб ми могли все почати спочатку, – зітхнула вона. – Удати, що нічого не було.

– Я знаю.

– А ще ти знаєш, що нічого з цього не вийде.

Вона спробувала промовити це ствердно, але в її голосі та словах все одно заховався маленький знак питання.

– Я хочу поїхати, – сказав він.

– Он як? Куди?

– Не знаю. Не шукай мене. Особливо у Північній Африці.

– У Північній Африці?

– Це репліка Марті Фельдмана з фільму «Красень Жест». Він хоче заховатися, але так, щоб його знайшли.

– Розумію.

Над ними в бік жовто-зеленого розмитого узлісся пропливла тінь. Вони поглянули нагору: це був один із лебедів.

– Ну і як там, у цьому фільмі, – запитала Ракель, – знайшли вони одне одного?

– Звісно.

– Ти повернешся?

– Ні, – відповів Харрі. – Я ніколи не повернуся.

У холодному підвалі одного з будинків району Тьойєн стояли два схвильованих представники місцевого самоуправління та дивилися на чоловіка в комбінезоні з товстезними окулярами на носі. Чоловік