Читати книгу - "Прес-центр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
81
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)
Директор ЦРУ сидів біля того телефону, що зв’язував його з посольством у Гаривасі, решту перевів на секретаря.
Величезні годинники, вмонтовані у стіну його кабінету, які відповідали часовим поясам Європи, Азії, Африки, були зараз зашторені; цокав лише один, той, де секундна стрілка «лонжина» показувала час у Центральній Америці.
Дзвінок, якого директор чекав так напружено, пролунав з запізненням на три хвилини.
— Добрий день, Поль, у нас тут страшенна спека, стояв під душем, — резидент у Гаривасі сказав умовну фразу, котра означала: завершальний етап операції почався, і почався успішно.
(Згідно з корективами, які директор вніс у «Кориду» після самогубства Велша, центр ваги заключної фази операції переносився з техніки, тобто з усунення Санчеса, це питання вирішено, на перспективу; від успішного розвитку цієї фази «варіанта» залежало багато, коли не все.)
… У кабінеті міністра енергетики і планування Енріке Прадо (за десять хвилин до дзвінка резидента ЦРУ своєму шефові) з’явився водій із запискою від дружини: «Негайно приїзди, мама при смерті».
Прадо зняв трубку, набрав номер телефону; вдома ніхто не відповідав; він кинувся вниз, крикнув секретарям, що передзвонить пізніше, наказав водієві ввімкнути сирену, і тільки після цього, мерзлякувато щулячись, спитав, що сталося. Той відповів, мовляв, вдома жах: почав був розповідати подробиці, але кермо повело вбік, він загальмував, вискочив з машини, вилаявся — спустило переднє ліве колесо.
Прадо вийшов посеред вулиці; з-за повороту з’явився малолітражний автобус; Прадо підняв руку; водій загальмував.
— У мене вдома нещастя, будь ласка, громадянине, відвезіть на вулицю Куенкі, — сказав Прадо, відчуваючи тремтіння в усьому тілі, яке чим далі, тим дужче проймало його.
— Сідай, — буркнув водій.
Один з пасажирів відчинив двері. Прадо стрибнув у салон і одразу ж відчув руки людей, які намертво втиснули його в м’яке, з цупкої тканини сидіння.
— Громадянине міністр, — сказав той, що горбивсь в самому кінці салону, — ваша мама здорова, у нас є п’ятнадцять хвилин для розмови, ми не терористи, вашому життю нічого не загрожує, будь ласка, поводьтесь розумно, зараз ми приїдемо і зв’яжемо вас з вашою родиною…
— Ви мерзенні провокатори, — тихо мовив Прадо, відчуваючи, як серце калатає десь біля селезінки, немов зірвалося вниз. — Ви, мабуть, не думаєте про те, що мене почнуть шукати… І знайдуть… Хоч ви і вб’єте мене, але й самі не втечете від кулі… Санчес підніме сили безпеки, Лопес кине «червоні берети», все буде зроблено за годину чи дві, мій водій бачив вашу машину, він скаже…
— Водія вже везуть на північ, у сельву, він мовчатиме, ми проштовхували його до вас сім місяців, — усміхнувся чоловік у величезних темних окулярах, щуплий, з ледь помітним акцентом, видно янкі, хоч волосся чорне і вуса підстрижені зовсім по-іспанськи — кінчики опущені вниз, до підборіддя. — Що стосується Санчеса, то його вб’ють через кілька хвилин.
— Чого ж ви зволікаєте зі мною, брудні свині?!
— Не треба ображати мене, громадянине Прадо, — сказав цей, з вусиками, решта мовчали, впершись дулами пістолетів у спину Прадо, не люди, а манекени. — Не треба. Це все емоції, а ви логік.
Машина на великій швидкості в’їхала у ворота особняка на околиці; Прадо помітив у дзеркальці над головою водія, як чотири чоловіки відразу зачинили ворота; вони озброєні, у формі «червоних беретів», ясна річ, камуфляж, та й взагалі все схоже на якийсь поганий спектакль чи важкий сон, коли силкуєшся розплющити очі і не можеш, хочеш заплющити, та немає сили, а потім схоплюєшся з ліжка, біжиш у ванну — підставляєш руки під струмінь холодної води і змиваєш кошмар. Все кане в небуття, тільки б проснутися…
Водій різко загальмував біля довгої скляної асієнди; манекени підштовхнули Прадо пістолетами; він виліз; його ввели в просторий хол; біля величезного, на всю стіну вікна, що виходило до океану, в низькому кріслі сидів опасистий, здоровенний, рясно вкритий потом Джеймс Боу в легкому голубому костюмі «для тропіків» і брудних, на зразок американських (зразу відрізниш) черевиках. Він важко підвівся з крісла, показав на телефон.
— Дзвоніть додому, містер Прадо.
Прадо набрав номер, він ще й досі не міг угамувати тремтіння в руках; голос дружини був, як завжди, лагідний, спокійний.
— Ти присилала до мене Хорхе? — спитав Прадо.
— Ні, любий, я не бачила його, відколи ти поїхав до міністерства. На базар їздила автобусом. Щось сталося?
— Як мама?
— Покликати її? Вона в саду…
— Так, поклич, будь ласка…
Боу подивився на годинник, важкий золотий «ролекс», друга після «Патека Філіпа» престижна фірма; думай про дрібниці, сказав собі Прадо, нехай заспокоїться серце і мине тремтіння в руках, інакше виглядатимеш боягузом в очах цих бандитів із золотими годинниками.
— Я слухаю, Енріке, — обізвалася мати, і враз тіло обм’якло, відчув, як йому підставили стілець, він повалився на глянсову шкіру зебри.
— Як ти себе почуваєш, мамочко?
— Чудово, любий… У тебе дивний голос… Що з тобою?
— Ні, ні, зі мною все добре…
— Есперанса готує на обід худіас[33], ти ж любиш… І буде шматок доброго м’яса, ти, сподіваюсь, приїдеш вчасно?
— Неодмінно, — відповів Прадо. — Я неодмінно приїду, мамочко, до побачення, рідна…
— Що з тобою, Енріке? У тебе поганий голос…
— Ні, ні, я трохи втомився, це минеться, ти ж знаєш, у мене так буває…
Він поклав трубку, глянув на спітнілого товстуна в пом’ятому костюмі і величезних чорних черевиках, повільно підвівся.
— Робіть своє діло, тільки дозвольте мені помолитися перед тим, як усе скінчиться.
— Усе тільки починається, містер Прадо, — сказав Джеймс Боу. — Дозвольте відрекомендуватися: я захищаю інтереси тих, хто прагне, щоб Гаривас став стабільною державою, яка динамічно розвивається, і зорієнтованою на постійно дружні стосунки із Сполученими Штатами…
— І тому, — Прадо кивнув на вусатого, — вбивають Санчеса?
— Саме так, — зітхнув Боу. — Але роблять це не заради жадоби крові, а лише для того, щоб у крісло прем’єр-міністра сіла компетентна людина, технократ, здатний жити не лозунгами чи абстрактною ідеєю, а холодним розрахунком, який насамперед потрібен нещасному, напівголодному, неграмотному народові… Такою людиною ми вважаємо вас, містер Прадо…
— Що?! Як ви смієте звертатися до мене з цією пропозицією?! Кінчайте ваше діло! Нехай стріляють у мене ці лобуряки! Я не боюся смерті! Я боюся ганьби!
— Всі бояться ганьби, містер Прадо, — так само спокійно, віддуваючись, мляво погодився Боу, — особливо іспанці, люди, які звихнулися на кодексі честі, істинні кабальєро… У нас лишились лічені хвилини, містер Прадо, необхідно домовитись, потім ми передамо вам текст промови для виступу по телебаченню, треба прочитати його кілька разів, щоб виступати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прес-центр», після закриття браузера.