Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувать і знущатися з Господа Бога нашого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної, божеської... Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай Боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудше. Благослови тебе Матір Божа!

Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.

Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало! Щоб мене до попів на службу вербували. Дзуськи

— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до Бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.

— Атож, атож... це ти, синку, не розумієш,— лагідно усміхнулась баба Мокрина.— Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая Чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай Чудотворець теж милий буде...

Хтось із хлопців хихикнув.

Один — нуль!

Вела баба Мокрина.

Я весь напружився.

— Та...— махнув я рукою.— Нам ніколи. Зверніться в Інститут кібернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напівпровідникового Миколая Чудотворця на транзисторах...

Знову хтось із хлопців хихикнув.

Один — один.

Треба було негайно кінчати дискусію, поки баба не набрала вирішальне очко.

Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:

— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі Великомучениці!

— Привіт Миколі на транзисторах! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).

Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву.

— Ах ви ж, гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із'їла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна ні покришки! Щоб...

Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона.

А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Негаразд, бабусю.

Два — один на нашу користь.

Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:

— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У

Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?

— Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі...

— М-да! — задумливо промовив Бардадим.— Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати,— за апарат свій я ручаюсь: він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.

РОЗДІЛ VIII

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло... Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.

О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.

Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.

Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гре-бенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.

Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.

Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад.

Вона не бачила мене.

Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.

Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.

Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.

Вона, однак, не чула.

Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.

Головне — ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос співав пісню:

Два кольори мої, два кольорь,

Оба на полотні, в душі моїй обб.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний — то любов, а чорний — то журба.

Що — не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!

Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.

Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей.

А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму.

Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула:

— Ти чого?

— Нічого,— спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш?

— Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати.

— А я сьогодні вночі на кладовищі був...— почав я.

— Ну й дурень,— мовила вона і повернулася до мене спідницею.

— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися?

І тут раптом позаду почув:

— З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський!

Я рвучко обернувся.

За кілька кроків від мене стояв... Павлуша.

От ти ж! Ну!

— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.

— А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула