Читати книгу - "Lux perpetua"

збираюся чекати, поки котрась нас випередить і вскочить йому до ліжка. Пристрасний теолог допоможе нам втекти, Ютто. Треба тільки піти до нього, в дім для гостей. І переконати його у нашій справі. Ось тут у мене два патички. Ну ж бо, витягуй. Коротший іде і переконує.

— Що ти… — Ютта сахнулася, немов їй подавали не два патички, а двох гадюк. — Ти ж не…

— Коротший іде, — рішуче повторила Вероніка. — І переконує Кузанського в нашій справі. Це буде неважко. Гадаю, вистачить порядного і добрячого fellatio. Плюс грудей, котрі mandragorae dederunt odorem. Але якщо виявиться, що цього замало, — що ж, доведеться піти на commixtio статей за повною програмою. Нагота перед наготою et cetera. Давай, давай, шкода часу. Коротший патичок біжить у hortus conclusus, а довший тим часом пакує манатки.

— Ні, - жахнулася Ютта. — Ні.

— Що «ні»?

— Я не можу… Я кохаю Рейневана…

— І тому хочеш утекти. Тому мусиш утекти.

«Вона має рацію, — подумала Ютта, — вона цілком має рацію. Минає рік моєї неволі, рік від нападу на Білий Костел. У домініканок у Кроншвіці я вже сім місяців, того й гляди знову з'являться дивні люди, щоб забрати мене і завезти до іншого, ще більш віддаленого монастиря. Мене розлучать з Веронікою, а сама я втекти не зумію. Вона має рацію. Тепер або ніколи».

— Давай патичок, Вероніко.

— Оце я розумію. Який ти витягнула? Довгий! Отже, короткий — мій, вислухала тихі молитви моя патронка. Пакуй в'юки, Ютто. А я спішу до гостьового дому. До теолога Миколая, що чекає там suavissimus і сповнений чарівності.

* * *

Ютта, спакована і переодягнена, чекала в пекарні. Місяць був у нові, груднева ніч була темна, як саме дно геєни.

Вероніка повернулася добряче після півночі. Зарум'яніла, спітніла і задихана. На ній був підбитий хутром плащ, у руці вона несла вузлик. «Вдалося, — подумала Ютта, — їй справді вдалося».

Вони не гаяли часу. Скоресенько пробігли подвір'ям до гостьового дому, увійшли в морок сіней. Миколай Кузанський чекав на них, пальцем на устах наказав мовчати. Підвів їх до стайні, ле пои тьмяному світлі каганпя пахолки сіллали двох коней. Ютта надягнула поданий їй кожушок, натягла каптур, скочила в сідло.

Миколай Кузанський відіслав пахолків. А тоді обняв Вероніку і поцілував. Поцілунок затягнувся. І тягнувся досить довго. Ютта, втративши терпець, промовисто кашлянула.

— Вам час, sorores, — опам'ятався Миколай Кузанський. — Час. Ходімо.

— Хто це там? — забуркотів Брюнварт, світський монастирський servus[148], сторож та воротар гостьового дому. — Кого це поночі чорти носять? Чума на ваші…

Упізнав каноніка, замовк, низько вклонився. Кузанський мовчки всунув йому в руки дзвінку калитку. Брюнварт зігнувся в поклоні.

— Відчиняй ворота. Випусти моїх служників, я посилаю їх у пильних справах. І рот на замок.

— Авжеж… Ваша велебносте… Ніч темна, як дно геєни. Холодно.

— Ця дорога веде до Вейда. Ця — до Цвіккау і далі до Дрездена. Прощавайте, любі сестри. Хай вас Бог провадить. І щасливо приведе до ваших близьких.

— Прощавай… любий Миколаю.

Підкови зацокали по камінні.

Розділ сімнадцятий

у якому описусмо рік Божий 1430, а на охоплених пожежею війни землях Саксонії, Тюрінгії та Верхньої Франконії тривають великі пошуки.

Рейневанові, Шарлеєві, Самсону та Ріксі знадобилися дві години, щоби від броду в Кессерні виїхати на тракт, на дорогу, що вела до Альтенбурга. Почав падати сніг, попри це вони їхали швидко, на чолі з Рейневаном, якого розпалювала та збуджувала близькість Ютти. Гуситська армія, поділившись на п'ять загонів, тим часом марширувала у напрямі Наумбурга та Єни і методично палила на своєму шляху кожне село та кожний oppidum[149]. Крайнебо на заході розцвіло султанами димів, які шматував вітер.

Рейневан квапив, спочатку він навіть відмовлявся зупинятися на ніч, хотів їхати навіть у темряві; щоб його зупинити, довелося вдатися до справді переконливих аргументів: коням потрібен був відпочинок і корм, до того ж вони були в чужому і ворожому краю, у пітьмі та в хурделиці могли заблукати, збитися з дороги, а наслідком могла виявитися куди серйозніша затримка, ніж ті кілька годин нічлігу. Отож вони зупинилися в порожній стодолі на краю поселення. Яке теж виглядало опустілим.

Крайнебо на заході та півночі світилося загравами.

Вони сиділи навколо малесенького вогнища. У цілковитому мовчанні. До якогось часу.

— Рейнмаре, — озвалася ледь помітна в темряві Рікса. — Одну річ ми повинні з'ясувати. Божичко залякав тебе погрозою скривдити Ютту, вичавив з тебе інформацію про місце переправи. Правда?

— До чого, — озвався ледве помітним у темноті Шарлей, — ти хилиш, дорога Ріксо?

— Курфюрст Фрідріх чекав із саксонським військом не там, де треба, ergo: він не знав. Не знав правди. Діяв згідно з неправдивою інформацією. Я хилю до того, щоби поставити тобі запитання, Рейнмаре. Яке звучить так: яку інформацію ти подав Божичкові?

— Таж неправдиву, ясно, що неправдиву, — запевнив з темноти Шарлей. — А яку ще він міг би подати?

— Неправда мала розкритися, — не здавалася Рікса. — А заплатити за неї довелося б Ютті. І я маю повірити, Рейнмаре, що ти пішов на такий ризик?

— Саксонський курфюрст не чекав на нас із армією під Кессерном, — за Рейневана знову відповів Шарлей. — Він чекав під Дорнау, тобто в неправильному місці. Ти сама це визнала. Хіба тобі цього недостатньо як доказу?

— Для мене важливий не доказ, а правда.

— Правда, — Шарлей схопив за плече Рейневана, який уже готувався відповісти, — буває, має різні обличчя. Яке обличчя у твоєї, Ріксо Картафіло? Перш ніж Божичко зацідив тобі кастетом, ти різко і настирливо вимагала від Рейнмара інформації про місце переправи. Якої інформації ти чекала, правдивої чи ні? Як ти збиралася використати отримані відомості, кому їх передати? І в якій формі — інформації чи дезінформації? Чи варто доколупуватися?

— Я хочу знати правду.

— Ти вперта.

— У мене це від предків. Доколупуюся далі: ми їдемо до Кроншвіца, до монастиря домініканок, бо саме там Божичко сховав Ютту де Апольда. Ми про це знаємо, тому що я перехопила його повідомлення для Рейневана. Коли Божичко висилав це повідомлення, фактичне місце переправи вже було відоме. тоді оуло відомо, що фрідріха оовели навколо пальця, що в результаті дезінформації він допустився фатальної воєнної помилки. Попри це, Божичко віддав Рейневанові Ютту. Він повівся як порядний шантажист. Виконав свою частину договору: віддав те, чим шантажував, коли отримав те, що хотів цим шантажем здобути. То що ж, укотре запитую, дістав Божичко? Інформацію чи дезінформацію?

— Вкотре відповідаю: в чому різниця? Важливий результат.

— Не тільки. Важлива також вірність принципам.

— Дорога Ріксо, — це знову