Читати книгу - "Вежа блазнів"

мостом уже кипів бій — це на ар'єргард кортежу вдарили справа Римбаба і Віттрам, а зліва Вейрах і Вольдан з Осин. Лісом розносилися крики, хропіння та постогнування коней, дзенькіт, брязкіт, гупання заліза об залізо.

Буко фон Кроссіг ударом сокири повалив разом з конем пахолка із сулицею, ударом навідліг розрубав голову арбалетнику, котрий намагався натягнути арбалет. Рейневана, який проскакав біля нього, забризкало кров'ю і мозком. Буко вивернувся у сідлі, піднявся у стременах, могутньо рубонув, сокира розбила наплічник і майже відрубала плече лицареві зі щаблем Кауффунгів на щиті. Поруч промчав на повному скаку Тассіло де Тресков, широким ударом меча скинувши з коня зброєносця в бригантині. Дорогу йому заступив панцирний у блакитно-білому лентнері, вони стялися, дзенькнула сталь.

Рейневан доскочив до колебки. Візник недовірливо дивився на стрілу, що стирчала в нього з пахвини, застромлена по саме оперення. Шарлей нагодився з іншого боку, сильним штурханом збив бідаку з козел.

— Заскакуй! — крикнув Шарлей. — І жени коней!

— Бережися!

Шарлей пірнув під кінську шию, і якби він спізнився хоч на секунду, його прохромив би спис, із яким нападав з містка лицар у повному обладунку з чорно-золотою шахівницею на щиті. Лицар пішов тараном на коня Шарлея, кинув спис і схопився за булаву, яка висіла на темляку, але лупнути нею демерита по тімені не встиг. Ноткер Вейрах, який власне, нагодився, пустивши коня галопом, вперіщив його по саладі моргенштерном, аж загуділо. Лицар похитнувся в сідлі, Вейрах замахнувся і вперіщив його вдруге, по середині наплічника, та ще й із такою силою, що гостряки залізної кулі прохромили бляху, застрягли. Вейрах пустив держак, вихопив меч.

— Жени! — гаркнув він Рейневану, який тим часом уже заліз на козли. — Пішов! Пішов!

З мосту долинув дикий вереск, жеребець у кольоровій попоні розвалив поруччя і разом із вершником полетів у яр. Рейневан крикнув на все горло, хльоснув запряжку віжками, коні рвонули вперед, скарбничок захитався, підскочив, а зсередини, з-під щільного покривала, на превелике здивування Рейневана, долинуло пронизливе вищання. Одначе дивуватися було ніколи. Коні рушили чвалом, і йому доводилося докладати чималих зусиль, щоби не звалитися з дошки, що підскакувала йому під сідницями. Навколо все ще кипів запеклий бій, лунали крики і брязкіт зброї.

Справа галопом вискочив важко озброєний лицар без шолома, нахилився, намагаючись схопити запряжку за шори. Тассіло де Тресков кинувся навперейми і рубанув мечем. Кров забризкала бік коня.

— Жени-и-и-и!

Зліва з'явився Самсон, озброєний тільки гілкою ліщини, — зброєю, як виявилося, цілком адекватною ситуації.

Шмагонуті по крупах низькорослики рвонули таким чвалом, що Рейневана просто-таки втиснуло в спинку козел. Скарбничок, усередині якого й далі щось пищало, підстрибував і хитався, як корабель на штормових хвилях. Рейневан, щиро кажучи, ніколи в житті не був на морі, а кораблі бачив виключно на малюночках, проте не сумнівався, що вони повинні хитатися саме так, а не інакше.

— Жени-и-и-и!

На дорозі з'явився Гуон фон Сагар на танцюючому вороному, костуром показав на просіку, сам кинувся туди галопом. Самсон помчав за ним, тягнучи за віжки Рейневанового коня. Рейневан натягнув повіддя, гукнув на коней.

Просіка була вибоїста. Скарбничок підскакував, хитався і пищав. Відгомін бою стихав за спиною.

* * *

— Навіть непогано нам вдалося, — оцінив Буко фон Кроссіг. — Зовсім непогано… Тільки двох зброєносців убито. Звичайна річ. Зовсім непогано. Поки що.

Ноткер фон Вейрах не відповів, тільки важко дихав і обмацував стегно. З-під ташки текла кров, тонесенькою цівочкою повзла вниз по набедренику. Поруч важко дихав Тассіло де Тресков, оглядаючи ліву руку. Аванбрасу не було, налокітник був наполовину відірваний, звисав на одному крилі, але рука виглядала цілою.

— А пан Хагенау, — продовжував Буко, на якому не видно було жодних серйозних ушкоджень, — Пан Хагенау прекрасно правив. Показав себе молодцем… О, Губертик, ти цілий? Бачу, що живий. Де Вольдан, Римбаба і Віттрам?

— Уже під'їжджають.

Куно Віттрам зняв шолом і підшоломник, волосся під ним було поскручуване і мокре. Бляха наплічника від удару стала скраю сторчма, щиток був зовсім деформований.

— Допоможіть! — крикнув він, хапаючи повітря, мов витягнута на берег риба. — Вольдан поранений…

Пораненого витягли із сідла, насилу, під зойки і стогони, стягнули з голови сильно вм'ятий, викривлений і розклепаний хундсгугель.

— О Боже… — простогнав Вольдан. — Але ж мені дісталося… Куно, поглянь, я ще маю око?

— Маєш, маєш, — заспокоїв його фон Віттрам. — Не бачиш, бо його заюшило…

Рейневан став на коліна і негайно взявся перев'язувати. Хтось йому допомагав. Він підняв голову і зустрівся поглядом із сірими очима Гуона фон Сагара.

Римбаба, який стояв поруч, скривився від болю, обмацуючи велику вм'ятину на боці нагрудника.

— Ребро пішло тільки так, — простогнав він. — Кров'ю, курва, плюю, дивіться.

— А кого, курва, обходить, чим ти там плюєш, — Буко фон Кроссіг стягнув з голови армет[412]. — Кажи краще, чи за нами женуться?

— Ні… Ми їх трошка прорідили…

— Будуть гнатися, — переконано сказав Буко. — Ану, випотрошимо колебку. Берімо гроші — і гайда звідси чимшвидше.

Він підійшов до візка, шарпнув оббиті сукном плетені з лози дверцята. Дверцята піддалися, але тільки на дюйм, і знову зачинилися. Було очевидно, що хтось тримає їх зсередини. Буко вилаявся, шарпнув сильніше. Зсередини долинув писк.

— Що таке? — здивувався, кривлячись, Римбаба. — Пискучі гроші? А може, колектор збирав податок не грішми, а мишами?

Буко жестом підкликав його на допомогу. Удвох вони рвонули дверцята з такою силою, що відірвали їх геть-чисто, а разом з ними раубрітери висмикнули зсередини істоту, яка їх тримала.

Рейневан зітхнув. І завмер із відкритим ротом.

Бо цього разу стосовно особи не могло бути ані найменших сумнівів.

Тим часом Буко і Римбаба розрізали ножами заслону, витягли з оббитої зсередини хутрами колебки другу дівчину, так само світловолосу, як і перша, так само розпатлану, одягнену в таку саму зелену котарді[413] з білими рукавчиками, тільки, може, трошки молодшу, нижчу на зріст і повнішу. Саме ця друга, повніша, і була схильна пищати, а тепер, коли Буко штовхнув її на траву, почала ще й ридати. Перша сиділа тихо, усе ще вчепившись у дверцята колебки і затуляючись ними, як щитом.

— Клянуся палицею святого Далмаста, — видихнув Куно Віттрам. — Що це таке?

— Не те, чого ми хотіли, — тверезо відзначив Тассіло. — Мав рацію пан Шарлей. Спочатку треба було впевнитися, а потім уже нападати.

Буко фон Кроссіг виліз із скарбничка. Жбурнув на землю якісь узяті звідти сукні та спіднички. Його міна свідчила про результати обшуку аж надто промовисто. Кожного ж, хто не був упевнений, чи Буко щось знайшов, а коли знайшов,