Читати книгу - "Коло смерті"

звуки самотньої скрипки, і ми заспівали. То був нерівний, трохи кульгавий хор людей, які не звикли співати псалми. Я мимрив стиха, а Фінн високо виводив ледь дрижачим старечим голосом. Я крадькома зиркнув на Сюнне. Вона й зовсім не співала, просто сиділа, схиливши голову. У руках тримала похоронну пам'ятку з поганою світлиною Петера на першій сторінці.

Усе тут було дивним. Вибір музики, псалми, священик, який виголошував некролог, щось на кшталт короткої біографії Петера. Він був талановитим юристом, сказав священик. Добрим мужем і добрим батьком.

Усе це докупи правда, та все ж не мало нічого спільного з людиною, яку я знав. Він був талановитим юристом, але бував і добрим скурвим сином. Сардонічним, зарозумілим, нахабним. Нещадним у суді. Не надто зважав на слабкості інших, зате чудово вживався з власними. Ненавидів самодостатніх людей. Був добрим мужем, коли мав на це час, зате надто багато працював. Добрим батьком теж був тоді, коли мав на це час. Любив випити. Любив добиватися правди, а ще попихкати самокруткою — звичка, яка залишилася з юних років, коли він був трохи екстравертом. Іноді йому подобалося курити дорогі сигари. Любив гарних секретарок. Був дуже дотепний, та, на жаль, тільки в глузуваннях. Був добрим другом, коли не зраджував дружби.

Священик все говорив і говорив. Не так мали б ми пом'янути Петера, як на мене. Унн, напевно, прибита горем. Треба було комусь іншому доручити організацію похорону, можливо, родині Петера. Він ніколи не милував власної родини, окрім хіба брата, який помер молодим. Я бачив голову Унн у першому ряду, де вона сиділа з іншими двома братами Петера та їхніми дружинами й, здавалось, навіть не ворушилася.

Церемонія затягувалася, ставала поступово для мене дедалі іррелевантнішою та абсурднішою. Я шукав порятунку в роздратуванні на священика, на літургію, на псалми, однак, коли повернувся до Фінна пошепотітися про це, побачив сльози в його очах й уста, що ворушилися у тихій молитві.

Мені не хотілося плакати. Я зібрав усю силу в кулак, щоб не плакати. Скоро все мало скінчитися. Залишився ще останній псалом, ще трохи скрипкової музики, а тоді труну поволі опустили вниз, під підлогу. «Який абсурд, — думав я. — Бліда подобизна справдишнього прощання. Чого вже тепер сумувати. Петер помер чотири дні тому, він уже давно не з нами. Усе це лише театральна вистава.»

Я відчув, як здригалася від плачу Сюнне. Хтось голосно, непогамовно схлипував, але я не бачив, хто саме. У мені всередині засіла тверда грудка, вона розросталася, давила на діафрагму, на груди, на очі. Я намарно намагався її проковтнути.

— Мої співчуття.

— Дякую, що прийшли…

Я стояв десь посередині довгої черги, бачив розгублену усмішку, наче тінь, на обличчі Унн, коли вона механічно приймала одноманітні слова співчуття від людей, які потискали їй руку або обіймали, залежно від близькості з нею. Трохи попереду стояли Ганс Улав і Стейнар. Ганс Улав відвернувся убік, безнастанно надсилаючи повідомлення з свого мобільного.

Коли підійшла моя черга, Унн глянула на мене, мов на чужого. Зблизька видно було темні кола в неї під очима, яких майже не приховувала косметика, і глибокі складки навколо рота, яких я не пам'ятав, щоб бачив раніше. Очі блискучі й якісь далекі. Які пігулки і скільки їх випила вона, щоб протриматися…

— Співчуваю, Унн, — її щока була холодною на дотик, ніби з пластику.

— Дякую, що прийшов.

Потім були поминки в домі Унн. Ми пішли, бо відчували себе зобов'язаними піти. Подруги й родина наготували купу наїдків. Ми пили каву, їли макаронний салат і тістечка. Колеги стиха розмовляли між собою. Спершу я стояв з Фінном та Сюнне, але поступово почали підтягуватися до мене інші правники, щось мимротіли, які вони раді, що мене виправдали, мовляв, завжди знали, що я невинний, і як усі тішаться, що я знову повернувся у їхні лави. Я відповідав на рукостискання, дякував, запевняв, що маю намір невдовзі повернутися до роботи. Сюнне скривила кутик рота.

— О, набігли шакали, — тихо мовила вона. — Де вони були зі своєю підтримкою, коли ти її найбільше потребував?

— Пусте! — відмахнувся я. — Іншого годі було й сподіватися. Це ж не близькі друзі, а лише колеги й знайомі.

Сюнне кивнула, та я бачив, що вона зі мною не згідна.

Ганс Улав не підійшов, як, зрештою, і Стейнар. Вони були присутні на поминках, але цілком мене ігнорували.

Унн ніде не було видно. Я запитав, де вона, її сестра сказала, що Унн лягла трохи відпочити. Тоді я запитав про дітей, і сестра сказала, що діти в бабусі, матері Унн, разом з рештою двоюрідних сестер та братів.

— З ними все гаразд? — поцікавився я, і вона глянула на мене, наче на ідіота.

— Ні, звісно! Вони сумують… Але ми велика родина, близька й щира. Разом здолаємо горе.

Я вийшов на терасу подихати трохи свіжим повітрям. Там диміли курці, серед них — Рюне Сейм, хоч і намагався покинути курити. Він прикликав мене помахом руки до невеличкого гурту, що стояв осторонь, хапаючи дрижаки від холоду. Я помітив, як грудка тютюнової пастили відстовбурчила його верхню губу.

— Як справи, Рюне? — запитав я.

— Ти чув про Ульва Ґармана?

— Ні. А що, є новини?