Читати книгу - "Тихий Дін"

якась чудесна, безлиста галузка, закрашена в жовтогаряче.

Вже в'їздивши до Березнягів шпиталь зустрів транспорт поранених.

Літній голений білорус — хазяїн першої підводи — йшов коло коня, намотавши на руку мотузяні віжки. На підводі спершись лежав козак без кашкета з завиненою головою. Він, стомлено заплющивши очі, жував хліб і випльовував чорну пережовану кашицю. З ним поруч лежав ниць салдат.

На сиднях у нього стовбурчились неподобно подерті зашко-рублі від загуслої крови штани. Салдат, не підводячи голову, нестямно лаявся. Листницький жахнувся, прислухаючись до інтонації голосу; так моляться дуже побожні. На другій підводі покотом лежало шестеро салдатів. Один з‘ них, гарячково-веселий, розказував, мружачи запалені гарячкові очі:

— ..... наче приїздив посол від їхнього імператора і робив

пропозицію замиритися. Головне — певний чоловік, знаю я — він не збреше.

— Навряд,—сумнівався другий, хитаючи круглою головою із слідами давньої золотухи.

— Стривай, Пишипе, мо' й справді приїздив, — м'якою волзькою говіркою обзивався третій, що сидів до стрічних спиною.

На п'ятій підводі червоніли околички козацьких кашкетів. Троє зручно розмістились на широкому возі, мовчки дивились на Листницького, і на їхніх запорошених суворих обличчях не було й тіні тієї поштивости, яку бачиш під час муштри.

— Здоровенькі, станичники! — привітав їх сотник.

— Доброго здоров'я, — в'яло відповів найблщрий до хурмана гарний срібно-вусий і броватий козак. ;4,9 .

—> Якого полку? — спитав Листницький, намагаючись роздивитись номер на синьому наплічнику козака.

— Дванадцятого.

— Де тепер ваш полк?

— Не можемо знати.

— Ну, де вас поранило?

— Під селом тут... Недалеко.

Козаки про щось пошепталися, і один з них, придержуючи здоровую рукою поранену, зав'язану полотняною ганчіркою, скочив з воза.

— Ваше благородіє, почекайте трохи — він бережно ніс прострілену, запалену руку, йшов по дорозі, посміхаючись до Листницького і широко ступаючи босими ногами.

— Ви чи не з Вешенської станиці? Чи не Листницький?.

— Так, так.

— Отож ми пізнали. Ваше благородіє, чи не буде закурити? Почастуйте Христа ради, помираємо без тютюну.

Він держався за фарбований бік бідки, йшов поруч. Листницький витяг цигарницю.

— Ви б нам подарували десяточок. Нас же троє,—прохально усміхнувся козак.

Листницький висипав йому на брунатну велику долоню весь запас цигарок, спитав:

— Багато в полку поранених?

,— Десятків зо два.

—— Втрати великі?

— Багато побито. Витріть, ваше благородіє, вогнику. Дякую,— козак прикурюючи відстав, крикнув навздогін: — З Татарського хутора, що коло вашого маєтку трьох нині вбило. Поплямило козаків.

Він махнув рукою і пішов доганяти свою підводу. Вітер ворушив на ньому не підперезану хакову гімнастівку.

Командир полку, до якого призначили сотника Листниць-кого, квартирував у Березнягах у священика. Сотник попрощався на майдані з лікарем, що гостинно дав йому місце на санітарній бідці, і пішов, на ході обтрушуючи мундир від пороху, розпитуючи в стрічних де штаб полку. Назустріч йому полум'янорудий бородань фельдфебель вів салдатів на варту. Він козирнув сотникові, не гублячи ноги, відповів на запитання і показав будинок. У приміщенні штабу було затишно, як і в кожному штабі, що стоїть далеко від передових позицій. Писарі никли над великим столом, коло рурки польового телефону пересміювався з невівдимим співбесідником старий осавул. На вікнах просторої хати бринчали мухи, і мов комарі, дзижчали далекі телефонні дзвінки. Вістівець провів сотника до командира полку на квартирю. В передпокої неприязно зустрів його високий, з трикутнім шрамом на підборідді, чимсь збентежений полковник.

— Я командир полку, — відповів він на запитання і, вислухавши про те, що сотник має за честь з'явитися під його °РУДУ> Імовчки, відрухом руки, запросив його до кімнати. Вже зачиняючи двері за собою, він поправив волосся жестом безкрайньої втоми, сказав м'яким монотонним голосом:

— Мені вчора переказали про це з штабу бригади. Прошу сідати.

Він розпитував Листницького про попередню службу, про столичні новини, про дорогу; і за весь час короткої їх розмови і разу не підняв на бесідника обтяжені якоюсь великою, втомою очі.

"Певне дісталось йому на фронті. Вигляд у нього смертельно втомленого", — співчуваючи подумав сотник, розглядаючи високе розумне чоло йолковника.

Але той, мов заперечуючи, ефесом шаблі почухав перенісся, сказав:

— Підіть, сотнику, познайомтесь з офіцерами; я, бачте,, не спав три ночі. В цих нетрях нам, крім карт та пияцтва , нічого робити.

Листницький, козиряючи, ховав у посмішці тяжку зневагу. Він пішов, неприязно згадуючи зустріч, іронізуючи з тієї пошани, яку мимоволі навіяли на нього стомлений вигляд і шрам на широкому підборідді полковника.

Дивізія дістала завдання форсувати річку Стир і коло Ловищів вийти у вороже запілля.

Листницький за кілька днів зжився з офіцерським складом полку; його швидко втягла бойова обстанова, витравляючи прижитий у душі затишок і мирну дрімоту.