Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

бути класифіковані і за іншими підставами, наприклад залежно від припустимості їх застосування до неповнолітніх, можливості застосування умовно-дострокового звільнення від їх відбування тощо.

Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного вироком суду, визнається злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389, 390 та 393 КК.

§ 2. Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) — основний вид покарання, який полягає у виконанні засудженим протягом строку, встановленого вироком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благоустрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов’язок виконання громадських робіт покладається на особу вироком суду за вчинення злочину, вони завжди мають примусовий характер і здійснюються без оплати праці засудженого.

Громадські роботи: а) встановлюються у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин; б) відбуваються засудженим у вільний від роботи чи навчання час; в) виконуються частинами — не більше чотирьох годин на день. Вони призначаються у випадках, коли прямо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Громадські роботи не застосовуються до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. Неповнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 та ст. 103 КК.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) — основний вид покарання, згідно з яким на засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, покладається обов’язок працювати за місцем його робити (ч. 1 ст. 41 Кримінально-виконавчого кодексу України — далі КВК), періодично з’являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (ч. 6 ст. 41 КВК), а також встановлюється заборона на звільнення з роботи за власним бажанням (ч. 1 ст. 42 КВК) і на виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 4 ст. 42 КВК). З усієї суми заробітку засудженого до виправних робіт примусово здійснюються щомісячні відрахування в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Виправні роботи призначаються судом у межах від шести місяців до двох років і згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» застосовуються тільки до працюючих осіб і відбуваються за місцем роботи засудженого[57]. Засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, але час останньої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Якщо ж поведінка засудженого була зразковою, а ставлення до праці — сумлінним, час щорічної відпустки може бути зараховано у строк покарання (ст. 46 КВК).

Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони безпосередньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які після постановлення вироку втратили працездатність і у зв’язку з цим не можуть відбувати дане покарання, суд може замінити виправні роботи покаранням у виді штрафу із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Неповнолітнім у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням вимог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) — основний вид покарання, який: а) призначається в межах від шести місяців до двох років; б) виключає можливість підвищення засудженого протягом строку покарання за посадою і у військовому званні; в) не зараховується засудженому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання; г) припускає обов’язкові щомісячні відрахування із усієї суми грошового забезпечення засудженого, які здійснюються в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсотків цього забезпечення.

Службове обмеження застосовується лише до військовослужбовців (за винятком тих із них, хто проходить строкову службу), які відбувають його за місцем своєї військової служби. Це покарання призначається:

а) якщо безпосередньо передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК та ін.);

б) якщо, враховуючи обставини справи та особу винного, суд вважатиме за можливе замінити обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років службовими обмеженнями на той самий строк;

в) якщо службові обмеження застосовуються до військовослужбовців на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

4. Арешт (ст. 60 КК) — основний вид покарання, який призначається судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засудженим у спеціальних установах виконання покарання — арештних домах (статті 11, 15 та 50 КВК). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до арешту тримаються в умовах ізоляції (ч. 1 ст. 51 КВК) і на них поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Арешт призначається у випадках, коли це покарання безпосередньо передбачено у санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають