Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Досить їсти! — трохи згодом сказав Мартін Стрікленд.

В очах Блека Педро сяйнула блискавка, мов полиск леза ножа. Чоловік, що сидів перед ним, несамохіть схопився за револьвер, та так і залишився, аж поки згасла лють метиса.

— Педро, повір, що я тобі скажу! Сьогодні ти зможеш поїсти, скільки захочеш.

Обличчя метиса розтяглося в посмішці — напівнедовірливій, напівщасливій.

— Педро, глянь! — Мартін Стрікленд дістав з нагрудної кишені витерту від часу фотокартку.

Метис боязко підійшов, узяв фотокартку брудними руками, нахилився до лампи і враз приглушено скрикнув — такий крик можна почути вночі в лісі, і не знаєш, чи то кричить звір, який нападає, чи той, якого переслідують.

Руки метиса затремтіли, підозріливі очі зробилися лагідні, теплі, на них навернулись сльози, і він прошепотів:

— Падре!..[14] Це мій батько, сеньйоре! Він живий?.. Де він?

Але метис і не чекав відповіді, він почав хитатися, притиснувши фотокартку до грудей, заплющивши очі, і тільки жалібно стогнав, повторюючи одне слово, в якому прорізувалась любов покинутого, загубленого в лісах сина:

— Падре!.. Гм-м-м!.. Гм-м-м!..

Мартін Стрікленд почекав трохи, потім підвівся, взяв його за плечі й посадив. Метис став покірливий, мов приручена тварина.

— Послухай, Педро! Твій батько, Філіпо, послав мене до тебе, щоб ти мені допоміг при потребі.

— Так, сеньйоре! Де зараз мій тато?

— У Канаді. Там у нього ферма й великий магазин, у десять разів більший, ніж оцей. Тато твій — чоловік багатий і шанований.

Метис щасливо усміхнувся.

— Гм-м-м!.. І він послав вас до мене, сеньйоре? Він не забув мене?.. Я вам допоможу, я зроблю все, що ви хочете.

— Добре. Так і казав Філіпо. Коли я повертатимусь, то заберу тебе з собою й заведу до нього, так він мене просив.

Блек Педро схопив пальці Мартіна Стрікленда й почав їх цілувати.

— Ви не обманюєте, сеньйоре? Ви візьмете мене до батька?

— Так, Педро, там буде в тебе кінь, тільки твій, і карета, і кімната з м'яким ліжком, і ти їстимеш щодня, скільки захочеш…

— Гм-м, сеньйоре!.. Скажіть, що я повинен зробити?

Мартін Стрікленд підійшов до дверей, прислухався/ перевірив, чи щільно зачинені віконниці, потім сів навпроти метиса й перехилився до нього через стіл.

— Педро, ти про «Вотана» чув?

— Знаю! Пароплав з двома щоглами, це вже місяць минув, його захопив уйляв і кинув на скелі у Чорній бухті…

— Який уйляв?

— Зла буря, вона налітає з гір. Ви її не зустріли?

— Ні. Скажи-но, а що ти знаєш про екіпаж «Вотана»?

— Врятувалися всі, вони були тут до позавчора, потім сіли на інший пароплав. Тільки капітан зник.

Мартін Стрікленд нахилився ще ближче.

— Педро, на тому кораблі був один чоловік, високий і дужий, велетень, його звати Курт Шлімбах. Ти чув про нього?

— Так, він тут.

— Звідки ти знаєш?

— Я його бачив. Навіть був разом з ним у Чорній бухті й перевантажував на баркас речі з пароплава. Зараз він шукає людей, щоб іти на острови. Знаєте, сеньйоре, моряки кажуть… Кажуть, що цей чоловік убив капітана, коли уйляв викинув їх на берег. Він був розлючений, ревів сильніше, ніж вітер, а коли пароплав розламався, моряки кажуть, він підняв револьвер і вистрілив капітанові в потилицю.

— А вони в поліцію не сказали?

— Ні, сеньйоре, не мали доказів, бо тіла капітана не знайшли. Хвилі занесли його кудись між скелі.

— Педро, цей чоловік — ворог Філіпо! Коли він повернеться в Канаду, то вб'є його, і ти не матимеш ні коня, ні брички, ні своєї кімнати, бо все забере Курт Шлімбах.

— Гм-м! Він не повернеться туди ніколи, сеньйоре!

Мартін Стрікленд глянув йому в вічі.

Блек Педро проревів:

— Гм-м! Я його вб'ю! Я знаю, де він. Він спить на горищі в Ніколаса Медини, у метиса, який розводить собак… Я поставлю драбину і прокрадусь на горище.

— А ти не боїшся собак?

— Ні. Вони мене знають. Я й Ніколас приятелі.

Метис вихопив з-за пояса маленький іспанський кинджал, що блиснув на світлі, а все тіло Мартіна Стрікленда пронизав дрож.

— Дивись, без галасу, Педро!

— Гаразд, сеньйоре!

— Завтра вранці приходь у порт. Знайдеш мене на шхуні «Сперанца».

— Я сьогодні ввечері бачив, як вона прийшла. Ви шукаєте золото?

— Про це поговоримо завтра. А зараз я мушу йти.

У дверях Мартін Стрікленд зупинився, ступив крок назад і вихопив фотокартку з рук метиса.

— Я віддам її тобі пізніше, коли заслужиш. А тепер пильнуй! Якщо Шлімбах врятується, ти ніколи не побачиш свого батька!

Цього вечора Мартін Стрікленд сидів допізна в каюті і писав листа, зміст якого подається нижче у вільному викладі, бо писанину його неможливо прочитати:

«Тату Джіме, я сьогодні прибув до Пунта-Аренас на Вогняній Землі. Здається, вже чотири роки ми не бачились і майже два, відколи я тобі нічого не писав, але в мене таке відчуття, що ти ще не врізав дуба за цей час. Завтра на Вальпараїсо відпливає шхуна, і я користуюсь цією нагодою послати тобі звістку про себе й засвідчити перед тобою й перед старою мою синівську шанобу, яку я