Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

як кати імператора виконали свою роботу. А втім, зупинитися не аж так важко. Зрештою, тут же немає нічого дуже смішного». Ґлокта взяв листа й перечитав його.

Очільнику Ґлокто!

Мої працедавці з банківського дому «Валінт і Балк» більш ніж розчаровані ходом Вашої роботи. Я вже доволі давно особисто просив Вас сповіщати нас про плани архілектора Сульта. Зокрема пояснити, чому він досі цікавиться Університетом. Відтоді ми так і не одержали від Вас жодної звістки.

Можливо, Ви вважаєте, що раптова поява гурків за стінами міста змінила очікування моїх працедавців.

Вона жодним чином їх не змінила. Їх не змінить ніщо.

Відзвітуйте нам до кінця цього тижня, бо інакше Його Преосвященство поінформують про Ваш конфлікт інтересів.

Мені зайве й додавати, що з Вашого боку було б розважливо знищити цей лист.

Мотіс

Ґлокта довго витріщався на документ у сяйві єдиної свічки. Щелепа в нього відвисла, демонструючи понівечений рот. «І заради цього я пережив місяці страшних мук у пітьмі імператорських в’язниць? Піддавав лютим тортурам членів Гільдії мерсерів? Торував собі кривавий шлях у місті Дагоска? Щоб закінчити свої дні в неславі, застрягши між ображеним старим чиновником і цілим банком зрадливих шахраїв? Стільки викручувався, стільки брехав, витерпів стільки болю. Полишив стільки трупів на узбіччі… заради цього?»

Ґлокта затрусився всім тілом і зігнувся від нової хвилі сміху, через яку в нього аж затріщала зболіла спина. «Його Преосвященство й ці банкіри варті одне одного! Навіть тоді, коли місто довкола них згоряє, вони ні на мить не можуть припинити свої ігри. Ігри, що цілком можуть виявитися смертельними для бідолашного очільника Ґлокти, який лише намагався зробити все, на що здатен, попри каліцтво». З останньої думки він сміявся так, що був змушений витерти під носом трохи шмарклів.

«Такий документ, просто страх який кумедний, майже шкода палити. Може, замість цього віднести його архілекторові? Цікаво, чи побачив би він, що тут смішного? Чи пореготали б ми над ним разом?» Він простягнув руку й підніс кутик листа до вертлявого вогника свічки, подивився, як на боці аркуша мерехтить вогонь, розповзаючись по літерах, і білий папір скручується, перетворюючись на чорний попіл.

«Палай, як палали під палацом імператора мої мрії, мої надії й моє славне майбутнє! Палай, як палала Дагоска й неодмінно палатиме Адуа від люті імператора! Палай так, як палали б, якби була моя воля, король Джезаль Бастард, Перший з-поміж магів, архілектор Сульт, “Валінт і Балк” і вся клята…»

— Ай!

Ґлокта замахав у повітрі обсмаленими пальцями, а тоді засунув їх до беззубого рота. Його сміх швидко урвався. «Дивно. Хай скільки нас мучить біль, ми ніколи до нього не звикаємо. Ми завжди силкуємося від нього втекти. Ніколи не змиряємося з новим болем». На підлозі ще тлів кутик листа. Ґлокта насупився й загасив його, люто тицьнувши в нього ціпком.

Повітря обважніло від різкого запаху деревного диму. «Наче хтось спалив сто тисяч вечер». Навіть тут, в Аґріонті, вид­нілася ледь помітна сіра імла, будівлі в кінці кожної вулиці неохайно зливалися в єдине ціле. У зовнішніх районах уже кілька днів лютували пожежі, а гуркський обстріл нітрохи не слабшав ні вночі, ні вдень. Поки Ґлокта йшов, хрипко дихаючи крізь проміжки в зубах, позаяк йому було тяжко переставляти ноги, десь у місті, приглушено бумкнувши, впав запалювальний снаряд, і підошви Ґлоктиних чобіт ледь відчутно завібрували.

Люди у провулку застигли, стривожено глипаючи вгору. «Ті нечисленні сердеги, в яких не знайшлося приводів утекти з міста, коли прийшли гурки. Ті сердеги, які були або надто важливі, або недостатньо важливі. Купка оптимістів, які вважали, що гуркська облога стане черговою скороминущою дурничкою на кшталт зливи чи коротких штанів. Вони надто пізно дізнаються, що скоїли велику помилку».

Ґлокта, опустивши голову, шкандибав далі. Через вибухи, що трусили місто в пітьмі впродовж останнього тижня, він не спав ані секунди. «Я був надто заклопотаний — не спав, бо голова йшла обертом, крутилася, наче кіт у мішку, намагаючись відшукати якийсь вихід із цієї пастки. До вибухів я звик під час відпустки в чарівній Дагосці». Ґлокту значно більше турбував біль, що пронизував йому зад і хребет.

«Ох уже ця пиха! Хто насмілився б припустити, що колись чоботи гурків тупатимуть родючими землями Міддерланду? Що симпатичні ферми й сонні села Союзу танцюватимуть від гуркського вогню? Хто міг би передбачити, що прекрасна, квітуча Адуа перетвориться з маленького шматочка раю на маленький шматочок пек­ла?» Ґлокта відчув, що всміхається. «Вітаю всіх! Вітаю! Я був тут від самого початку. Як мило, що ви до мене долучилися».

Він почув, як дорогою позаду нього затупотіли броньовані чоботи, запізно почовгав убік, щоб пропустити квапливу колону солдатів, і його грубо відштовхнули на трав’янистий край. Його ліва нога ковзнула в багні, і її пронизав жахливий біль. Колона пробрязкала далі, нічого не помітивши, а Ґлокта, скривившись, провів її поглядом. «Люди вже не відчувають належного страху перед Інквізицією. Надто сильно бояться гурків». Поморщившись і лайнувшись, Ґлокта відступив від стіни, витягнув шию й пошкутильгав далі.

Верховний суддя Маровія стояв на тлі найбільшого вікна свого лункого кабінету, зчепивши руки за спиною. Його вікна виходили на захід. «У той бік, де відбувається основна атака гурків». Над дахами вдалині здіймались у бліде небо стовпи темного диму, зливаючись у шерехату пелену, через яку вбоге осіннє світло здавалося ще жалобнішим. Почувши, як безпала нога Ґлокти рипнула об темні мостини, Маровія розвернувся; його зморшкувате старе обличчя оживила привітна усмішка.

— А, очільник Ґлокта! Ви навіть не уявляєте, як я зрадів, коли про вас сповістили! Сумував за вами від останнього вашого візиту. Мені надзвичайно подобається ваша… прямолінійна манера говорити. Надзвичайно захоплююся вашою… відданістю роботі. — Він ліниво махнув рукою на вікно. — Мушу визнати: у воєнні часи закон схильний дрімати. Однак благородний труд Королівської Інквізиції триває навіть тоді, коли біля воріт стоять гурки, еге ж? Ви, певно, знову прийшли за дорученням Його Преосвященства?

Ґлокта помовчав. «Але лише за звичкою. Я мушу розвернутися знівеченою спиною до Інквізиції. Як мене назвав би Сульт? Зрадником? Без сумніву, ще й якось гірше на додачу. Однак передусім кожен має бути відданий самому собі. Я свої жертви вже приніс».

— Ні, ваша милосте. Я прийшов за дорученням Занда дан Ґлокти. — Ґлокта придибав до стільця, відсунув його й упав на нього без запрошення. «Мені вже давно не до люб’яз­ностей». — Відверто кажучи, мені потрібна ваша допомога.

«Відверто кажучи, ви моя остання надія».

— Моя допомога? А хіба ви не маєте могутніх друзів?

— Мій прикрий досвід показує, що могутні люди не можуть дозволити собі друзів.

— На превеликий жаль, це правда. Не можна здобути таке становище, як у мене чи навіть у вас, не зрозумівши, що кожен усе-таки грає сам за себе.

Маровія добродушно поглянув згори вниз, умостившись у своєму кріслі з високою спинкою. «Хоча мене це аж ніяк не заспокоїло. На мою думку, він усміхається так само смертоносно, як Сульт хмуриться».

— Нашими друзями мають бути ті, хто можуть стати для нас корисними. Зважаючи на це, яку допомогу я можу вам