Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

голоси. Прислухався. Це були Паоло та Мануела. Про щось сперечалися. Голос брата був нудним та монотонним.

— Скажи мені правду. Я хочу знати правду.

— Я тобі вже її сказала.

— Я кажу: скажи мені правду.

— Це і є правда, я тобі присягаюся.

— Востаннє тебе прошу: скажи мені правду, я хочу знати правду.

— Клянуся, я вже все сказала.

Мануелин голос звучав твердо. У темряві кімнати Степ похитав головою. «Не знаю, що гірше — кулаки Сицилійця чи сварки мого брата. Хтозна, що там намагається дізнатися Паоло, Мануела однак йому нічого ніколи не розповість. Одне точно: якби я йому сказав про сидіння, він би гарантовано волав, як навіжений». Степ засунув голову під подушку. Мануелі доведеться повернутися додому, лежачи на сидінні. З цією кумедною думкою він заснув.

52

Бабі міцно трималась за нього. Їхала, прихиливши голову до його спини і тримаючи очі напівзаплющеними. Однак вона нічого б не побачила. Степ зав’язав їй очі. Раптом їй здалося, що вона летить. Свіжий вітер пестив волосся, у повітрі витав запах дроку. Спитала себе, де ж це вони. Скільки часу пройшло від початку подорожі. Спробувала порахувати час за касетою, яку слухала. Перша частина нещодавно закінчилась. Тепер друга сторона, десь на чверті. Як вона пам’ятала, це була касета типу C60. Тобто вони їхали вже понад годину. Куди? Згадала, як Степ заїхав по неї. Вона була у Фреджене, в ресторані «Мастіно» з усім класом. Святкували сто днів до атестату. Вони вже пообідали й гуляли пляжем. Декотрі з її подруг заходилися грати у «викрадений прапор»58. Вона ж сіла на перевернутий човник погомоніти з Палліною.

Потім побачила його. Він ішов до неї, з цією своєю усмішкою, в темних окулярах і в темній куртці… Серце Бабі тьохнуло. Палліна одразу ж помітила це.

— Гей, не помри мені тут, добре?

Бабі усміхнулась подрузі, потім побігла назустріч Степові й пішла з ним, не питаючи, як він її знайшов, куди веде. Попрощалася з однокласницями неуважним «па-па». Декотрі з них припинили грати і провели її очима. Заздрісні та мрійливі, вони воліли б бути на її місці, обійняти Степа, «десять-з-плюсом». Потім дівчина у центрі голосно вигукнула: «Номер… Сім!» І двоє з дівчат заквапились до неї по піску. Вони зупинились одна навпроти одної, з розкинутими руками, пильно дивлячись одна одній у вічі, кидаючи веселий виклик і роблячи дрібні оманні рухи. Подруги голосно підтримували їх. Усі їхні думки раптом сконцентрувались на білій хусточці в руці приятельки.

Підійшовши до мотоцикла, Бабі із зацікавленням глянула на Степа.

— Куди ми їдемо?

— Це сюрприз. — Степ зайшов їй за спину і, витягнувши з кишені зелену бандану, яку колись забрав у неї, зав’язав їй очі.

— Не мухлювати, га?.. Не підглядати.

Вона весело поправила бандану на очах.

— Гей, мені здається, я впізнаю цю хустку…

Потім дала йому один навушник від свого «Соні», й вони рушили, обійнявшись, під пісню Філа Коллінза.

Так, це було вже понад годину тому…

— Ще далеко?

— Ми майже приїхали. Ти, бува, не підглядаєш?

— Ні.

Бабі усміхнулась і знову поклала голову йому на спину, міцно обійнявши його. Закохана. Він відчув ці обійми, і в його серці розлилися дивна ніжність та щастя. Потім він м’яко перемкнув передачі й завернув праворуч, узвозом угору, питаючи себе, чи вона вже здогадалась.

Подумав про свого брата. Учора ввечері Паоло, провівши Мануелу додому, розбудив його, волаючи, мов навіжений.

— Бачиш, тобі нічого не можна довіряти. Ти мені понівечив машину! Ти просто тварина.

Степ, щоб не слухати цей ґвалт, засунув голову під подушку і, промурмотівши: «Та ну… таке розводити… через дрібниці…» — знову захропів.

Уранці він пішов до офісу Паоло.

— Ну ж бо, Паоло, мені шкода, що так сталося. Я відремонтую тобі машину, це була прикра випадковість.

— Не знаю чому, але з тобою трапляються самі лише прикрі випадковості… Твоєї провини в цьому ніколи немає.

Степ усміхнувся, потім насмілився.

— Слухай, а ти не позичив би мені її сьогодні знову?

— Авжеж, тоді ти зможеш її добити!

Степа практично вигнали з офісу. Але він дуже потішився з тієї реакції Паоло. Ще ніколи не бачив його таким розлюченим. Принаймні уперше в житті брат здався йому живою людиною.

— Ось таким ти мені подобаєшся. Енергійний. Рішучий. Молодець, тепер я тебе визнаю своїм братом.

Степ пройшов, ловлячи на собі поблажливу усмішку красунечки-секретарки та всіх колег Паоло.

Сам же Паоло спочатку пишався цією своєю неочікуваною реакцією. Потім, побачивши, що всі сміються, а Степ зникає у ліфті з глузливою посмішкою, зрозумів, що його знову пошили в дурні.

Степ загальмував, потім звернув праворуч. «Звісно, Паоло таки скнарюга. Міг би й сьогодні позичити мені ту машину. Було б набагато краще. А так довелося все запхати у багажник “Хонди”».

— Ось ми й приїхали. — Вимкнув мотор і зіскочив з мотоцикла. — Ні, бандану не знімай. Зачекай мене тут.

Допоміг Бабі злізти з мотоцикла й залишив її поряд з ним. Бабі слухняно стояла із банданою на очах. Вимкнула «Соні» й витягла навушник. Змотала також той, що раніше був у вусі Степа. Поки робила це, намагалася зрозуміти, де ж вона. Був уже надвечірок. Вітер — тепер уже м’якіший — пестив її обличчя, пахло свіжістю. Чула далекий шум, ритмічний та приглушений, але не розуміла, що це. Раптом почула гучний тріск, ніби щось зламалося. Мовби якась гілка. Нашорошила вуха.

— А ось і я. — Це був Степ, він узяв її за руку.

— Що трапилось?

— Нічого. Йди за мною.

Бабі з острахом рушила слідом за ним, дуже обережно ставлячи ноги, щоб не перечепитись. Тепер того шуму не було чути. Вітру теж не було. Повітря стало холоднішим і, здається, вологішим. Її нога вдарилась об щось.

— Ой!

— Це нічого.

— Як це — «нічого»? Це ж моя нога!

Степ засміявся:

— Завжди ти на щось скаржишся. Постій спокійно тут.

Степ на хвильку відійшов від неї. Рука Бабі залишилась без опори, повисла в повітрі.

— Не залишай мене…

— Я тут, поряд.

Потім гучний протяглий звук, механічний і дерев’яний. Віконниця, що піднімається. Степ обережно зняв з її очей бандану. Бабі розплющила очі, й раптом перед нею постало море, мінячись у призахідному сонці. Гаряче й червоне, воно, здавалось, усміхалося їй. Вона була в будинку. Пройшла